Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Але як виглядає?

— Виглядає так, як ви, — відповів учень.

Майбутні військовики вчилися від шостої ранку і до шостої вечора. Вільгельм не мав окремої кімнати й мешкав так само, як і всі інші учні академії. Крім основних двадцяти восьми предметів, були ще іноземні мови. Обов’язкові — англійська та французька, а також одна з державних мов імперії, серед яких була й українська.

Вільгельм записався на українську, яку чомусь викладав польський професор. Той викладач говорив зі сильним акцентом і знав українську помітно гірше, ніж сам Вільгельм на той час. Одного разу професор не міг перекласти українською польський вислів «wręcz przeciwnie», тобто «зовсім навпаки», і довго бив себе руками по боках, підшукуючи відповідник. Тоді Вільгельм підступно підказав зі свого місця:

— Вреч противний, пане професоре.

— О, дякую, Ваша ексцеленціє,◦— наївно зрадів професор.

Усі українці, а їх записалося на цей курс чимало, — розуміли-бо, що там можна буде нічого не вчити, — дружно засміялися.

Учні любили дражнити того професора, бо він постійно обзивав їх «хамами», «кіньми», «свинями», і це всіх дуже смішило. Він не міг терпіти, коли в його присутності вживали якісь жаргонні слова, наприклад, «цізорик», «вонучка», «пюро», «кляво» тощо. Одного разу, коли професор читав лекцію, Вільгельм підняв руку і сказав:

— Прошу пана…

— Ну, що хочеш, свине? — не додивився професор, хто до нього звертається. — Я не є жоден пан, я є професор.

— Ну, то прошу професора пана… — продовжив Вільгельм.

— Ну, що таке, Ваша ексцеленціє? — виправився професор, перелякавшись, що може мати неприємності через непоштиве звертання до ерцгерцога.

— А во він не хоче мені позичити свого цізорика, а мені волуфко сі зламало.

Професор почервонів і аж вибалушив очі від гніву. Він озирнувся по класу, шукаючи, на кому би зірвати зло, і побачив, як у Вільгельмового сусіда, українця, перелилося чорнило.

— Ти, хаме, якого колом треба валити, ти коню, якого батогом треба періщити, який із тебе буде солдат, якщо ти каламарем не вмієш користуватися?

Той професор завжди носив зі собою ціпок. Він тримав його так, як офіцер — парадну шаблю. Казали, що він був колись старшиною австрійської армії, та з ним трапився нещасливий випадок: під час навчальної стрільби вибухнув кріс і пошкодив йому очі. Відтоді він учителював, хоч і ненавидів свою роботу.

На уроках учні часто грали в карти чи бешкетували, за що доводилося сидіти в «касарняку».

— Професорам, котрих ми не любили, робили ми всякі збитки. Найбільше радости викликувало се, коли нам удалося вложити такому професорові живого хруща в каламар так, аби він у відповідній хвилі виліз професорові на папір, — розповідав Вільгельм Галині.

До особистого життя учнів тут ставилися значно ліберальніше, ніж у Границях. Якщо між хлопцями виникала симпатія, завжди можна було підкупити наглядача, щоби він дозволив їм провести разом час у камері для покарань.

А тим часом у Штефана, Вільгельмового батька, з’явилося нове захоплення — автомобілі. На той момент це вже не була така дивовижа, як десять років тому, коли про випробування першого автомобіля у Львові газети писали, що він «трясеться, як стара баба в лихоманці, сопе, наче слон-астматик, бекає, мов недорізаний баран… Може, колись і буде хліб із цього борошна, та наразі це лише потішна цяця». Проте до масової появи автомобілів на дорогах треба було чекати ще років десять.

Вільгельм також навчився їздити на автомобілі. Він на ціле життя запам’ятає свій перший урок. Мовчазний інструктор із військовою виправкою спершу довго і нудно пояснював Вільгельмові, як потрібно вручну вставляти свічки запалювання, натискати на гумову грушку сигналу і навіть міняти шини. Вільгельм нетерпляче совгався на пропахлому бензином сидінні машини і нарешті не витримав:

— Навіщо ви мені все це пояснюєте? Я маю вміти тільки їхати. Для всього решта є слуга.

— Це не зовсім так, Ваша екцеленціє,◦— незворушно відповів інструктор. — А якщо автомобіль зупиниться посеред дороги, а до найближчого населеного пункту буде надто далеко пішки? Чи якщо в тому населеному пункті не знайдеться автомеханіка, здатного вам допомогти?

Віллі замислився й від того моменту дослухався вже уважніше, як треба тримати кермо, щоби не відпустити його, якщо двигун, завівшись, несподівано «вибрикне», і щоби цей різкий рух не зламав руки. А коли двигун одного разу і справді різко шарпнувся, так що Вільгельмові довелося щосили втримувати кермо і намагатися не в’їхати на повній швидкості у стіну перед собою, він оцінив поради інструктора. Адже змінювати швидкість на ходу в автомобілі тоді ще було неможливо. Перед самою стіною інструктор натиснув на своє власне, окреме, гальмо — і машина різко зупинилася.

Віллі був єдиним у класі своєї нової військової школи, хто вмів їздити за кермом. Саме за це йому одного разу довелося відсидіти двадцять сім днів «касарняка», бо вони разом зі шістьома однокашниками викрали автомобіль коменданта школи і каталися ним цілих дев’ять ночей поспіль, аж поки їх спіймали.

— З дому не присилали нам на особисті видатки нічого, щоби ми звикали до