Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

звичайного життя, — згадував Вільгельм. — Одначе ми не відчували недостачі ні в чім. Одяг і харч одержували ми у школі, як усі. Що другу неділю їздив я до Відня, на що діставав дрібні квоти з дому. Життя у школі було дуже веселе. Найбільше інтересували нас коні, фехтування на шаблі, плавання і подібне. Були й тяжкі дні, в яких ми з торністрами на плечах ішли цілими днями серед спеки, будували і висаджували мости й інші будівлі. Воєнну академію скінчив я в лютні 1915-го і як лейтенант був приділений до 13-го полку уланів. ### 1994

Гриця та Галину познайомив у Кривій Липі Теофіл Криницький, який хотів допомогти Галині знайти гроші для організації майбутньої виставки. То мала бути вже третя зустріч із потенційним спонсором: двоє попередніх були захоплені проектом, обіцяли все зробити, а потому безслідно зникали, — тож тепер Галина вже заздалегідь готувала себе до чергової невдачі. Вона йшла вулицею Руською і помічала, як озираються їй услід. Сьогодні вона вбрала пошиті бабциними руками штани «кльош», які щойно ввійшли в моду, і ще мало хто носив їх. Якщо відверто, то штани були не пошиті, а перешиті, трохи звужені та допасовані до фігури, а саму модель прислала в пачці тета з Канади. Штани були ефектні, яскраво-лимонного кольору, з екстравагантними великими квітами. До штанів Галина взула босоніжки на високій платформі й тепер дивилася зверху вниз на багатьох, хто підморгував їй дорогою. Її екстремально коротку стрижку вчора товаришка-перукарка поправила бритвою і пофарбувала кілька пасем синім кольором.

Галина думала про те, яким виявиться черговий потенційний спонсор. За двох попередніх Теофіл потім просив у неї пробачення: то були його давні знайомі, котрі, як виявилося, спились і тепер цілими днями блукали містом, шукаючи нагоди та компанії для випивки. Один із них хутко кинувся цілувати Галині руку, з його ріденького волосся сипалася лупа, а на шиї та на заяложеному комірці було видно чорні плями бруду. Його неохайна борода лоскотала їй долоню, і потому Галина ще довго відчувала на шкірі липку слину, яку хотілося змити. Вона і справді вимила руки, та навіть після того відчуття липкості не зникло.

Другий, не питаючи, замовив їй каву та сік, — чомусь у колі старих залицяльників це вважали ознакою доброго тону: замовляти для дівчини, не питаючи, і так само безапеляційно розраховуватися за все. Сік він примусив її якнайшвидше випити, а потому налив у склянку з принесеної з дому пляшки домашнє вино, яке пахло скислим варенням і було нестерпно нудким. Галина змусила себе зробити кілька ковтків, і в голові їй одразу зашуміло, а в шлунку запекло і потому ще довго відбивалося квасним. Коли пляшка з вином спорожніла, «спонсор» витягнув із торби ще якийсь лікер. Вишневий, здається. Лікер був іще солодший і огидніший на смак, аніж вино. Галина згадала запахи саморобного алкоголю бабушки Альони — певно, то було таке саме солодке пійло, розраховане на дуже міцну голову та витривалий шлунок.

На проспекті Свободи Галина зустріла однокурсницю.

— Підеш сьогодні ввечері в «Ляльку»? — запитала однокурсниця.

— Піду, звичайно. Сьогодні перформенс?

— Так. Іздрик зі журналом «Четвер».

— Ну, то до зустрічі.

— Бувай.

Свіжого числа «Четверга» Галина ще не читала. Чула, що там був якийсь цікавий текст, про який багато говорили.

За столиком на вулиці разом із Криницьким сидів Гриць.

— Знайомся, це — Гриць.

— Так, я справді Гриць. А ви Галина? Ви придумали цікавий проект, — усміхнувся той і простягнув Галині руку.

Ви вже все знаєте чи розповісти? — усміхнулась у відповідь Галина.

Їй іще ніхто ніколи не потискав руку. Чоловіки завжди віталися так тільки між собою, тож вона заінтриговано подала йому руку й уважно подивилася в очі.

Напруження, яке відразу ж виникло між Грицем і Галиною, було відчутне майже на доторк. Це помітила навіть парочка за сусіднім столиком, на мить замовкнувши і пильно подивившись на них. Потому парочка обмінялася загадковими усмішками і продовжила розмову. А Гриць і Галина більше говорили одне одному поглядами та жестами, ніж словами.

— То що у вас за проект? — запитав Гриць, затримуючи погляд на грудях Галини довше, ніж було би слід.

— Я хотіла б обладнати мистецький простір старими предметами, які видають звуки, — сказала Галина і провела поглядом по стильній стрижці Гриця, помітила його акуратні нігті й модний фасон полотняних штанів.

— Звуки?

— Так, це мають бути предмети, які видають звуки: підлога, яка рипить, дверцята меблів, які зачиняються та відчиняються зі скрипом, годинник із зозулею, стара швейна машинка, холодильник, який голосно гуде. Ну, і, ясна річ, запахи. Звуки та запахи повинні створити особливу атмосферу, в яку зануриться глядач. Треба буде ходити поміж цими предметами і виконувати певні дії, які пасуватимуть до атмосфери і продукуватимуть подальші звуки: відкорковувати пляшки зі залізними корками, помішувати варення в мидниці, молоти каву ручним млинком і так далі.

— Звучить цікаво. А що вам потрібно для цього? — обоє і не зчулися, як перейшли на майже інтимні інтонації, які зовсім не пасували до такої ділової розмови.

— Більшість предметів я маю. Потрібно знайти приміщення, де можна було б обладнати виставку