Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Галину бабця Софія теж змушувала молитися двічі на день і щонеділі водила до церкви. До якої саме церкви вони підуть, було дозволено вибирати Галині. Бабці було байдуже, де молитися, — вона не довіряла жодному зі священників після того, як її духівника застрелили радянські солдати. Тому й не ходила до сповіді. Боялася натрапити на стукача чи на недовченого сучасного випускника семінарії.

Бабця постила двічі на рік: перед Різдом і Паскою. Галину постити не примушувала, та Галина незабаром звикла до того, що в часі посту м’яса не їдять, — у всьому іншому Галині бабця Софія не відмовляла. Та й сама їла все, крім м’яса. Обрядовість, якої дотримувалася бабця Софія, була іншою, ніж те, що Галина бачила вдома у своїх однолітків, чиї батьки переважно почали ходити до церкви вже в післярадянський період. У таких домах переважно дуже суворо дотримувались усіх вичитаних чи почутих десь приписів: що та як готувати і їсти, у що вбиратися, як хреститися, як молитися, до якої церкви ходити і навіть о котрій годині,◦— все це вважали надзвичайно важливим.

На Різдво бабця Софія готувала кутю, пампухи, рибу, кілька салатів і вареники. У школі Галина чула від однокласників про шість різновидів вареників, про чотири сорти риби, про десять різних начинок до пампухів і про харчові отруєння та переїдання.

На Паску найважливішими були сама паска та писанки. На сніданок бабця «кришила» шинку, яйця, тертий хрін, усе це трохи підсмажувала на пательні, а перш ніж подати на стіл — збризкувала оцтом. Пекла маківник і сирник. На обід готувала печену качку з яблуками. Святкові застілля бабці Софії відрізнялися від звичайних трапез лише особливою вишуканістю страв, а не раблезіанською надмірністю.

— Батько був джентельмен у кожному далі,◦— розповідала Галині бабця Софія. — Пригадую собі, як шикувався він на Шевченківські вечорниці, що все відбувались у «Ґвязді» на Францишканській. Ті вечорниці були гордістю цілої української громади, а часом приходили навіть жиди і поляки, так там було файно. Інституток із бурси при вулиці Сави якнайелєґантніше впроваджували на салю виштафірувані кавалєри. Кождий старався тоді роздобути однострій від мілітершнайдера з Бенедектинської площі: блюзку з високим коміром, широкими пасками, червоними випустками і спряжками в поясі, чорні штани — найліпші все були сірачкові,◦— вишивану сорочку, червону крайку, жовто-блакитну рожу.

— Бабцю, а що означає «виштафірувані» й «мілітершнайдер»? — питала Галина.

— Виштафірувані — то ті, шо завсіди одягнені зі шиком. Ну, а мілітершнайдера з Бенедектинської площі знав цілий Львів, — то був знаменитий військовий кравець. По вечорницях усе давали комерс — ну, забаву по-теперішньому, — звичайно в якогось хориста на Вірменській чи ще десь. Господиня все робила кількадесят карменадлів, напікала тістечок, гості приносили чвертку львівського, дві-три літрі житньої від Бачевського — і забава була до раня. А як співали — то лямпа мусіла згаснути! Кожна гарна фацетка мусіла мати свою серенаду.

— Бабцю, а ти теж бувала на таких вечорницях?

— Бувала, та вже не на таких, — найфайніші вже на той час минулися. Бо як мої тато з мамою були молоді, отоді були фест вечорниці. Батьки мені розповідали, яка то була фрайда! Вони на тих вечорницях познайомились, а потому так закохалися, що пішли до шлюбу. Мама все розказувала, як вони з татом ходили їсти прецель і чоколядові андрути до «Штольверка». Тато ще тоді був молодий, тільки починав практикувати, то грошей мав не багацько. Мусів щось продати. А цінного мав теж не багато, хіба книги, тож продав свого «Горація» Бодека, щоби купити мамі квіти, а потому довго проводжав її до самого дому. Колись мама навіть вела мене тою дорогою, якою вони все ходили. Спершу по вулиці Матейка, далі — Терези, — там під муром монастиря Сакракерок росли акації, то серед тих акацій вони ховалися від божевільного шевця, котрий кричав на всіх із вікна. Далі йшли через вулицю Сапіги. У ресторані Поєзуїтського саду грали вальс «Над чудовим синім Дунаєм». Вони ще довго сиділи на лавці на площі святого Юра, стискали одне одному руки та обіцялись, аж доки Сакракерки вибивали дев’яту. О дев’ятій з артилерійських касарень Фердинанда на вулиці Городецькій лунали звуки австрійського ретро, до якого жовніри придумували непристойні слова.

У дитинстві та в юності бабця Софія серйозно навчалася музики. Вона мала незвичний тембр голосу, і її мати мріяла про кар’єру співачки для неї. Коли бабця розповідала про своє дитинство, у Галини завжди було враження, що їй переповідають якийсь фільм, а старі журнальні вирізки у бабциних скринях і шухлядах столу — то просто рештки вицвілих декорацій. Зовсім не так було з розповідями про дитинство бабушки Альони, слухаючи які в панельній багатоповерхівці, Галині не складно було уявити потріскані фаянсові горнятка з почорнілими краями, тарілки зі зеленими колами, алюмінієві виделки, сіру постіль та всеохопні взаємну ненависть і страх. Схожі тарілки досі були в кухні у бабушки Альони, а атмосфера взаємної ненависті й крику виховательок і вчительок оточувала Галину змалку в садочку й у школі. Усе те було реальністю, докази якої траплялись усюди. Натомість лишень у розповідях бабці Софії та в кількох збережених завдяки їй журналах із викрійками були та французька сукня зі салону пані Мерсьє, в якій ходила мати бабці Софії, а також примітки про те, що «шістдесята частина польського ліктя становить приблизно один французький сантиметр». Такою самою малореальною виглядала й розміщена на одній і тій самій сторінці старої газети реклама нового завиванця по-галицьки