Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Створення сильного австрійського флоту знову було відкладено на невизначений термін. Навчатися до Цісарської морської академії послали Вільгельмового батька, Карла-Штефана, й він навіть дослужився до офіцерського чину, щоби продовжити Максиміліанову місію і встановити контроль Габсбурґів над Адріатичним морем. Але Штефан був цілеспрямований і практичний чоловік, чим відрізнявся від мрійника та фантазера Максиміліана. Тож брався лише за ті проекти, в успіх яких вірив. Він добре розумів, що момент уже втрачено і що тепер про австрійське морське панування залишається тільки мріяти, заздрячи набагато сильнішому німецькому військовому флоту.

Згадуючи своє дитинство у панельній багатоповерхівці, Галина рідко думала про матір. Точніше, не так. Присутність матері в її житті була приблизно однаковою і тоді, коли Галина ще жила з нею, і згодом, коли переїхала до бабці Софії. Мати завжди була тихою непомітною істотою, котра беззастережно підкорялася волі інших, а якщо ніхто не віддавав їй наказів, то не дуже знала, що зі собою робити. Галину вона сприймала радше як подругу, ніж як власну доньку. Тому подумки Галина часто зверталася до матері так, як діти іноді звертаються до уявного друга чи до Бога, ділячись своїми проблемами та проханнями, проте не сподіваючись на якусь реакцію. З часом реальні риси матері й бабушки майже цілковито змінилися на уявні, більш зручні та прийнятні. Тоді внутрішні діалоги Галини виглядали приблизно так:

— Я знаю, мамо, що ти би мовчки віддала Ольці свій новий пенал, аби не сваритись, але я так не можу.

Галина не знала, чи справді мати віддала би свій новий пенал, чи сварок вона уникала тільки з бабушкою Альоною, проте в дитячій свідомості Галини міцно засів образ матері як вічної жертви, завжди покірної та завжди ображеної, що не заважало бабушці Альоні постійно повторювати, що мама «все зробила не так», «не втримала при собі чоловіка і дозволила зруйнувати сім’ю», що їй «треба було буть мудрішою» і що її «життя пішло коту під хвіст».

Бабця Софія ніколи не критикувала невістки, та в тому, що стосувалося виховання Галини як «дівчинки», вона цілковито солідаризувалася з поглядами бабушки Альони. То був чи не єдиний пункт, у якому обидві бабці сходилися. «Хоч би що ти робила в житті, а мусиш вийти заміж і народити», — ці слова бабці Софії відлунювали у бабушки Альони: «Без мужа ти ніхто в цьому мірі». А слідом за цим основним постулатом надходили численні вимоги. Жінка повинна бути струнка, підтягнута, спортивна, освічена, вродлива, мудра, твереза. Жінка повинна вміти чудово готувати, невтомно прибирати, прати, дбати про затишок в оселі, винахідливо організовувати дозвілля, любити дітей, добре заробляти без відриву від домашніх справ, одягатися скромно, проте спокусливо; бути мудрішою від чоловіка. Жінці суворо заборонено критикувати власного чоловіка, сумніватись у тому, що він завжди правий, демонструвати на людях свою інтелектуальну перевагу над особами чоловічої статі, претендувати на те, що хтось її зрозуміє, поспівчуває, допоможе, бо «така тяжка жіноча доля», як казала бабця Софія, і «надо терпіть», погоджувалася з нею бабушка Альона.

В усьому решта обидві бабці відрізнялися кардинально, як люди з різних планет. Бабушка Альона була далека від релігії. Вона занадто рано втратила батьків, аби пам’ятати, чи ходили вони до церкви, а в радянських дитсадку та школі про релігію не згадували. Тож бабушка ставилася до побожних галичан із повагою, проте сама розуміла релігійність специфічно.

— Чуєш, доця, кажуть пост тепер. Може, не одбивні, а печінки нажаримо? — казала вона, зараховуючи до пісних ті страви, які не були надто популярні: смаженої печінки ніхто з них не любив.

Вона з ентузіазмом готувала дванадцять страв на Святвечір, пекла Паску, фарбувала крашанки (Галині завжди більше подобалися писанки, та це розмальовування бабушка Альона вважала даремним витрачанням часу) і навіть радилася зі сусідкою, «в яком платочкє лучче піти до церкви святить: у бєлєкькому чи з кружевом». Кілька останніх років перед смертю бабця почала молитися перед сном. То були чудернацькі молитви, більше схожі на щоденникові записи. Наприклад, бабця казала:

— Божечка мій любимий, я так устала сьогодні, аж не маю сил говорить з тобою. Представляєш, накрутила восємнадцять банок огурців, а дві одразу ж вистрілили. За шо ж мені, Боже, така несправедливість? А ще Галочка приболіла. Не їсть нічо пошті. Ні кашу манну, ні грєнок не хоче, якась грусна цілий день. Може, їй налисничків спекти, як думаєш? Знаєш, Божечка, які тепер люди бувають, страх подумать. От Нікалавна з третього под’їзда собиралась сьогодні викинуть іконку, яку їй у церкві дали. Тож ніззя так. Лучче б не йшла до тої церкви, якщо не вірить, а то ходить, а потом таке. Відіш лі, повитиралася іконка і стара уже. А тепер у неї нова є. І знаєш шо, Божечка, я так думаю, шо треба купить собі нові тапочки, бо ці уже совсєм ізносилися. Ну, все, Божечка, піду спать, устала дуже. Свят, свят, свят.

І бабушка хрестилася розлогими православними хрестами тричі по три і била поклони. А коли не дуже боліли ноги, то й на колінах стояла, щоб обов’язково стукнути чолом до підлоги. Галину молитися вона не змушувала, до церкви теж не ходила. Казала, що там їй «трудно стоять і пахне дуже сильно ладаном, голова кружиться».

Бабця Софія молилася зовсім інакше. Вона мала цілу полицю з молитовниками різними мовами: польський — від бабці, німецький — від прабабці, український — від мами… Молилася бабця теж