Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мир хатам, війна палацам 📚 - Українською

Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мир хатам, війна палацам" автора Юрій Корнійович Смолич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 242
Перейти на сторінку:
кам'яниця не була виведена, — і завмирав серцем, і холонув душею, і тремтів увесь з голови до ніг. І думав, і міркував, і вагався, і катувався — спалять чи не спалять?… Власне, і палити не було чого. Хіба він, Грушевський, був поміщик, пан? Того «маєтку» — раптом кілька десятин обсівних, як у звичайного хуторянина, ну ще овочевий сад, ну ще ті городи, ті теплиці, парники, плантації з полуницями, обора, комора… Так, так, камора! Справжня італійська камора, французькі санкюлоти — на православну українську голову! Ціла банда якогось Соловйова, солов'я–розбійника, в чернігівських, за Десною, борах! А можуть спалити й свої — китаївські, голосіївські, корчуватські, мишоловські… Так, так, зовсім як у мишоловці! Спалили ж такого ж — теж хуторянина, якихось півста десятин у броварських лісах, зовсім близько, через Дніпро, — щирого приятеля Михайла Сергійовича, німця–українця, поміщика Фогенполя… Так спалять чи не спалять, господи пронеси!

Не спалили, обійшлось…

Отоді ж, зразу, з того переляку, і ліквідував Михайло Сергійович усе, що було, залишив тільки самий будинок замість дачі, — і всі гроші, сто тисяч, як одна копієчка, вклав у будівництво нового — третього — великого, на п'ять поверхів, будинку в Києві. В місті, знаєте, воно безпечніше — поліцаї, жандарми, козаки, сам губернатор, хоча й україножер, а все ж таки на чолі порядку, на сторожі священних законів власності і таке інше…

Господи! Невже ж знову таке? Невже й тепер повториться лихоліття дев'ятсот п'ятого року? Невже знову — після революції, коли вже й свобода вийшла, коли зайшло навіть на національне відродження — знову виникнуть заворушення, вчиняться заколоти, розбій? І — від кого? Від українських селян, яких він, найавторитетніший історик України, стараннями цілого життя виставляв як гегемона української нації!

Ні, ні! То ж — не вони, то ж оті покручі, перекинчики, ренегати, пролетарі без роду і племені, яким, крім кайданів, нічого й губити!

І ніколи, ніколи не простить професор Михайло Сергійович Грушевський письменникові Михайлові Михайловичу Коцюбинському — нехай і видатному, нічого не скажеш, нехай навіть українському, — що оспівав він у своєму, нехай і талановитому, творі «Фата моргана» отих розбишак–мужичків! Не простить і не простив. Коли Коцюбинського вже доконували сухоти і хвороба серця — не дав своєї згоди голова українського «запомогового товариства», професор Грушевський, на те, щоб видати Коцюбинському позичкою п'ятсот карбованців для поїздки на лікування в Крим чи Італію. Сухоти і серце, певна річ, — дуже зле, але ж нехай не оспівує анархістичних, руїнницьких, аморальних домагань розбещеної мужви — забрати землю в дбайливців і поділити між гольтіпаками… Від сухот та хвороби серця Михайло Михайлович і помер. Але ж, хто знає, може, і його безбожна «Фата моргана» — ця проповідь класової боротьби і в українському народі — теж спричинилася до того, що й далі бушує та безчинствує мужва… Он у Василькові, в Юзефівці, в Григорівні, в Бородянці…

А Невським проспектом у Петрограді в цей час марширував сто вісімдесятий піший полк, щойно укомплектований на Україні, на Чернігівщині, в місцях, оспіваних у «Фата моргана» Михайлом Коцюбинським, і ніс прапори з написами «Геть війну! Земля — селянам, фабрики — робітникам!». На чолі полку йшов голова його військового комітету — син Михайла Коцюбинського, Коцюбинський Юрій, член партії більшовиків, активіст петроградської військової організації.

А в Києві — Володимирською вулицею — демонстранти теж несли транспаранти «Геть війну! Земля — селянам, фабрики — робітникам!» І зараз, в стихійній демонстрації під цими транспарантами, перемішались і пішли разом усі ті, хто вранці маніфестували нарізно. Йшов хор матросів Дніпровської флотилії і співав «Шалійте, шалійте, скажені кати». Йшли залізничники, і поміж них Боженко, — із прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Йшли робітники заводів і з Подолу, і з Шулявки, і з Деміївки, і з Печерська. Колону печерських очолювали арсенальні, і поміж них — Іванов, Фіалек — більшовики, йшли й Іван Бриль з Максимом Колибердою — позапартійні прихильники соціал–демократії, йшла і печерська робітнича «Просвіта», і заспів виводили молодики Данило Бриль, Харитон Києнко та Флегонт Босняцький під орудою студентки Марини Драгомирецької. А далі йшли робітники і службовці міського району — кравці, пекарі, ремісники, конторники, аптекарі, продавці… І вони співали різних пісень — російських, польських, єврейських, українських.

Йшов народ України.

На розі Бібіковського бульвару до демонстрації робітників і службовців приєдналась колона солдатів без зброї, — її вітали могутнім радісним «ура». Київська округа була прифронтова, в Києві діяв стан облоги — вийти із зброєю в руках військові частини могли тільки на виконання бойової операції. Але солдати вишили не для бою, а — вимагати миру! І це не була якась частина, це були солдати різних частин, відпускники, яким пощастило дістати сьогодні до вечора «увольнительную». В колоні були піхотинці, кавалеристи, артилеристи, авіатори, іскровики, понтонери, — солдати різних частин і різного роду військ. Але вони вишикувались в одну колону і підняли над шеренгою транспарант:

«Мир без анексій і контрибуцій!»

Демонстрація заспівала «Отречемся от старого мира…»

А Грушевський стояв у вікні, очманіло дивився на каштани, що раптом зацвіли червоно, жував бороду і ненавидів.

Світла в кабінеті Грушевського не було — сполохана панна Софія мерщій виключила жирандолі; Грушевський стояв у темряві, і в пітьмі борода Грушевського, коли він її торкався і наминав, — сипала іскрами і потріскувала, як шерсть в кота, коли його гладити проти шерсті.

«Голова» української нації дивився на свою націю.

Він був один, тільки позаду німо стовбичила його вірна секретарка, і обличчя її кривилося від

1 ... 59 60 61 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мир хатам, війна палацам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мир хатам, війна палацам"