Читати книгу - "Темрява на світанку"

– Пробачте, що змусив вас чекати.

Степаняк пішов за ним до вітальні й сів, як було запропоновано, на стілець біля каміну, Красін умостився на другому стільці. Все, що мав зробити Степаняк, це спонукати Красіна говорити про його план з подробицями та іменами, щоб викрити себе. Потім Степаняк мав піти.

Красін, одягнений у чорний спортивний светр до горла й чорні штани, придивився до Степаняка.

– Вам не жарко біля вогню? Зніміть піджака.

Вага пістолета в кобурі збільшилася до двох тонн.

– Все гаразд, дякую, полковнику. Причина, чому я хотів вас бачити, полягає в тому, що...

– Дві чашки, – завважив Красін своєму помічникові, який приніс тацю з кавоваркою та одну чашку.

– Мене непокоїть, що моя заява від імені Бондаря буде не досить переконлива, – сказав Степаняк, коли помічник пішов.

Красін кивнув і ковтнув кави.

– Мені спало на думку, – вів далі Степаняк, – що оскільки ці ракети не можуть бути запущені без кодів, уведених з Москви, Захід не повірить про серйозну загрозу в разі, якщо батальйон стратегічних ракетних військ заявить про свою відданість Україні. Певно, це недостатня загроза для НАТО, щоб надіслати сюди свої війська. – Красін знову промовчав. – Будь ласка, скажіть, як мені бути, що мушу робити? – запитав Степаняк, намагаючись приховати свій розпач і тремтіння голосу.

Красін ще помовчав.

– Гадаю, – сказав він нарешті, – вам слід випити вашу каву. – Його губи скривилися в посмішці. – Ви зараз вирушите в далеку подорож.

Серце Степаняка впало.

– Куди? – запитав він.

– Туди, де одержите відповідь на всі ваші запитання.

– Вони вб’ють його! – вигукнула Марія. – Їдьте туди! Зупиніть їх!

– Не панікуй, – кивнув Коваль.

Марія обернулася з переднього сидіння фургона.

– Отче, скажіть їм!

– Удертися туди зараз було б найгірше, що можна зробити, Марусю, – сказав отець Танюк.

Мельник підняв голову від записуючої апаратури.

– Зачекаємо, поки Степаняк сам покличе нас на допомогу.

Йдучи з дачі за чоловіком у шкіряній куртці, Степаняк притлумив у собі бажання покликати на допомогу. За спиною в нього по замерзлому снігу рипіли кроки Красіна. Степаняк намагався вирішити, чи слід йому діставати пістолет. Зліва від них, перед чорними дверима, шикувалися чорні, блискучі машини. Праворуч – білий берег похило сходив до замерзлого білого озера. Іноді спокій порушували пориви вітру. Повільно й тихо пролетіла велика сіра сова. Біля берега мерехтіли в місячному світлі вкриті інеєм гілки смереки. Коли його батьки здіймали галас на дачі його діда, Тарас, бувало, втікав до дерева біля Печенізького озера, де з темних концентричних кіл на нього, не моргаючи, дивилися жовті очі «його» сірої сови.

«Його» сова була не страшна.

Помічник Красіна відчинив задні двері однієї з чорних «волг» і кивнув Степанякові.

Степаняк, марно пошукавши очима сову, сів у машину. З другого боку на заднє сидіння сів Красін.

– Куди ми поїдемо? – знову запитав Степаняк.

Красін усміхнувся.

– Я ж вам сказав. Туди, де ви одержите відповіді на всі ваші запитання. Вірно, сержанте?

Степаняк глянув на м’язисту шию чоловіка в шкірянці. Той вимкнув внутрішнє світло, вивів «волгу» заднім ходом з місця стоянки і поїхав вузькою дорогою повз «москвича» Ладенюка. Залишивши Міжгір’я, вони перетнули шосе й повернули ліворуч, до Києва.

«Якби хотіли вбити, то, напевно, зробили б це в самій дачі або на території, – розмірковував Степаняк. – Якби пощастило викликати Красіна на розмову, я, можливо, міг би вискочити, коли машина зупиниться у місті перед світлофором...»

Але все, що Красін сказав, було:

– В нас довга дорога. Я трохи посплю, і вам теж раджу.

Красін зняв підбиту ватою лижну куртку, згорнув її, поклав під голову, відкинувся назад і через кілька секунд заснув.

Вони минули стадіон «Спартак» на вулиці Фрунзе. Степаняк виглянув у заднє вікно. Фари фургона Коваля зменшилися до головки шпильки. Попереду вуличні ліхтарі кидали слабке голубаве світло на неокласичні будови Контрактової площі.

– Ви їх бачите? – стривожено запитала Марія.

– Ні, – сказав Коваль, – але вони їдуть до Контрактової площі.

– Куди вони поїдуть звідти? – запитав отець Танюк.

Коваль натиснув на педаль, але фургон швидше не поїхав. Коли дісталися Контрактової, Коваль зменшив швидкість, намагаючись відгадати, в якому напрямку поїхала машина Красіна. Він повів машину по колу, а Марія уважно оглядала вулиці, що виходили на площу.

Ззаду ожив приймач, почувся голос Степаняка:

– Не повіриш, що в Україні енергетична криза. Вам не видається злочином – освітлювати прожекторами Андріївську церкву?

– Як на мене, освітлювати прожекторами будь-яку церкву – це марна трата грошей.

– Їдьте тихо по бруківці, бо розбудите полковника.

– Вони піднімаються Андріївським узвозом, – полегшено зітхнув Коваль і запалив сигарету.

На час, коли фургон зібрався бруківкою до блакитно-білої, з зеленою банею позолоченої церкви святого Андрія, побудованої в стилі бароко, шлунок Степаняка стиснувся від страху. Сержант з бичачою шиєю виїхав на Володимирську вулицю, трохи далі – Служба безпеки. Чи не мають вони наміру зустрітися з Петросяном? Чи, може, Красін хоче скористатися послугами майстрів СБУ «вмовляти»?

– Ще один, – хрипко сказав Степаняк. – Закладаюся, прожектори на соборі святої Софії спалюють стільки енергії, що її б вистачило освітити цілий житловий квартал.

Сержант мовчав. Світло лилося з дюжини вікон грізної будівлі штабу СБУ. Куди вони, в біса, їдуть? Він мусить придумати якийсь інший спосіб повідомити Ковалю маршрут.

Задні вогні чорної «волги» зникли за станцією метро на площі Льва Толстого.

– Звернули на Червоноармійську,