Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

Назавтра я на мамине прохання пішов полежати на піску або, радше, серед кучугур, там, де можна сховатися в їхніх фалдах і де, як я знав напевне, Альбертина та її приятельки мене б не знайшли. Крізь мої примкнуті повіки соталося світло, рожеве-рожеве, то рожевіли внутрішні оболонки очей. Потім повіки склепилися. Тоді з’явилася бабуся, вона сиділа в кріслі. То була хирна, майже нежива істота. І все ж я чув, як вона дихає; іноді можна було домислитися, що вона розуміє, про що ми з батьком балакаємо. Але марно я її обіймав, очі її не світилися любов’ю, на щічках не грав бодай блідий рум’янець. Чужа собі самій, вона, здавалося, не кохала мене, не пізнавала, а то й не бачила. Я не міг розгадати таємницю її байдужости, пригноблености, її мовчазного незадоволення. Я потягнув батька набік. «Ну от, бачиш? — сказав я. — Адже це як Божий день видно: до її тями дійшло геть усе. Цілковита ілюзія життя. От би сюди твого кузена: він же запевняє, ніби мертві не живуть! Уже рік як бабуся померла, і що ж — вона жива! Та чом не поцілувала мене?» — «Подивись: її бідна голівонька знов похилилась». — «їй кортить піти на Єлисейські Поля». — «Це шаленство!» — «Ти певен, що це їй зашкодить, що від цього вона помре ще більше? Розлюбити мене вона не могла. Невже, хоч як би я її цілував, вона не всміхнеться ніколи до мене?» — «Ради нема, мертві все-таки мертві».

Збігло кілька днів, і дивитися на світлину, зняту Сен-Лу, було мені вже приємно; вона не викликала в мене спомину про те, що мені розповідала Франсуаза, бо цей спомин мене не покидав і я до нього звик. Але наперекір тому; яким я уявляв бабусин стан, такий небезпечний, такий болісний, на світлині, що її допосі оздоблювали бабусині штучки, здольні мене ошукати і потому, як їх викрито, вона вийшла в цьому своєму брилику, насолопленому на чоло, такою гожою, такою хвацькою, що аж ніяк не здавалася горопашною, недужою. А проте, хоча вона про це й гадки не мала, щічки її зберігали свій особливий вираз, щось олив’яне, бліде, як буває у звірючки, що відчуває на собі якусь відзнаку, якусь приреченість, через що бабуся мала вигляд рокованої на смерть, вигляд несамохіть похмурий, несвідомо трагічний, і саме цей вигляд, якого я не розумів, не давав мамі дивитися на світлину: для неї то був не так знімок її матері, як знімок її хвороби, знімок зневаги, яку хвороба своїм брутальним лящем завдала бабусиному обличчю.

Потім я якось наважився і велів передати Альбертині, що прийму її небавом. Бо якось ранком, дочасно спечним, гамір гульливої дітвори, жартівливі крики літників, вигуки газетярів викресали мені вогнистими лініями, перехресними пломінцями сквар-ний пляж, який скроплювали, накочуючись по черзі, своєю свіжістю легкі брижі; звуки симфонічної оркестри зливалися з водяним хлюпотом, посиленим бринінням скрипок, таке було враження, що то бринить заблуканий над морем бджолиний рій. Мені зараз же закортіло знову почути Альбертинин сміх, побачи-ти її приятельок, тих дівчат; які жили в моїй пам’яті злиті водно з неодмінним бальбецьким шармом, з місцевою флорою; і я постановив послати з Франсуазою слівце до Альбертини, просячи її прийти на тому тижні, а поки я снував цю думку, море кожним ніжним шульпотінням кришталевого свого пришибу обгортало мелодію, чиї фрази були нібито відрубні одна від одної, чисто тобі янголята з лютнями, що на шпилях італійських соборів здіймаються між баранцями синього порфиру й пінявого яспису. Але того дня, коли Альбертина прийшла, знову занегодилося, постуденіло, до того ж я не мав нагоди почути її сміх: вона була в злому гуморі. «У цьому році в Бальбеку страшна нудьга, — похвалилася вона мені. — Довго я тут не всиджу. Бачте, я завітала сюди на Великдень, це вже понад місяць! Я сама як перст. З нуди можна повіситися». Саме передощило, небо мінилося на очах, але мені, коли я провів Альбертину до Епервіля (бо Альбертина, як вона висловилася, «гасала» між цим надбережним містечком, де була вілла пані Бонтан, та Енкарвілем, де вона була «на пансіоні» в родичів Розамунди), мені все-таки закортіло пройтися, і я рушив у напрямку гостинця, кудою їздила карета маркізи де Вільпарізіс, коли ми вибиралися з бабусею на прогулянку; калюжі, блискучі під сонцем, яке ще не осушило їх, утворювали правдиве багнисько, і я згадав про бабусю: вона не вміла ходити по болоту, щоб не задрипатися. Вибравшись на шлях, я зрадів великою радістю. Там, де ми бачили з бабусею в серпні тільки листя і, сказати б, яблуневе риштування, нині, як оком сягнути, квітли в нечуваній пишноті яблуні; ноги у них грузли в болоті, а самі вони вичепурилися в бальові строї і нітрохи не боялися забрьохати, найпишніший, який тільки буває, рожевий шовк, вилискував на сонці; морська далечінь правила яблуням нібито за другий план, як ото на японських ритовинах; коли я зводив голову до неба, що світило крізь яблуневий квіт яскравою, аж різало в очах, блакиттю, яблуневий квіт ніби розсувався, щоб показати глиб цього раю. Під цим лазуровим склепінням від кволого, але студеного вітерця ледь погойдувалися рожеві суцвіття. На гілля злітали синички, недбало перескакували з квітки на квітку, було таке враження, мовби всю цю живу красу штучно створив якийсь аматор екзотики і примхливого поєднання барв. Але ця краса зворушувала до сліз, бо, хоч би якого ефекту витонченої штуки вона сягала, чулося, що вона не штучна, що яблуні стоять у щирому полі, мов ті хлопи на гостинці французькому. Аж це проміння сонця змінилося промінням дощу; це проміння посмугувало даль і накинуло на шерег яблунь сіру свою сіть. Але яблуні, як і раніше, вивищували свою квітучу рожеву красу під уже крижаним вітром і тучним дощем: стояла весна.

Альбертинині таємниці. —Дівчата, яких вона бачить у дзеркалі. — Невідома дама. — Ліфтер. — Маркіза де Камбремер.