Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 100
Перейти на сторінку:
до своєї зарплатні вирішили додати дещицю за рахунок «заходів», що йшли не в ногу з карним кодексом. Молоді негоціанти перепродували іноземним туристам старовинні гравюри, як вони запевняли, і їм беззастережно вірили. Оскільки серед туристів траплялися люди, які за своїм культурним рівнем не набагато переважали негоціантів, гравюри охоче купувалися. А що вже в міській бібліотеці з видань Брокгауза і Єфрона позникали ілюстрації, то стаття Кримінального кодексу передбачала незначне покарання. Вони мало чим ризикували.

— Та ми на цьому й не попалися. А якби нас тоді зупинили, то не сталося б і подальшого, — підсумував Волощук із докором, так, ніби в їхньому шахрайстві винуватцями були полковник Іванов, капітан Сидоренко і я, бо надто пізно їх застукали.

Та, може, в його словах було більше слушності, ніж гадав цей молодий сучий син. Треба-таки їх, попри все, ловити одразу. Як каже моя мама: «Бий бика в потилицю, то й роги виростуть».

Заклавши певні економічні підвалини в свій бізнес, вони почали не тільки продавати, але й скуповувати. Валюту. На цьому грунті вони й злигалися з покійним Байраком. А той Петручок, який, за висловом Валерія Волощука, «на Байрака працював», тільки видає себе за божевільного, а насправді «дурня клеїть». Ще й обікрав небіжчика.

— Яким способом?

— Та дуже просто, — знизав плечима Волощук. Він, мабуть, був переконаний, що мені вже все давно відомо. — Коли дід захворів, — він називав Байрака «дідом», — ми якраз пішли до нього додому. Бо він нам ще раніше обіцяв гешефт. А там кажуть, що він у лікарні. Ми його провідали, ще й пляшку йому прихопили, яблучок квашених. Зрадів він дуже і каже нам, що передав він тому пришелепкуватому Петручкові вісім «жовтяків» для реалізації. А Петручок ховається, хоч сам у цій же лікарні працює. Дід, ризикуючи здоров’ям, ходив до того Петручка, просив його честю, а той одбріхувався. Може, через це ще більше застудився і помер. То він і нас просив, щоб ми з Петручком поговорили.

— Ви й раніше були знайомі з Петручком?

— Ну не так, щоб дуже знайомі, але зустрічалися.

За його словами, ніяких екзекуцій Петручкові вони вчиняти не збиралися. Хіба що натерти пику й примусити повернути «жовтяки».

— Кому повернути?

Волощук зам’явся, знітився.

— Та нам повернути, — признався він нарешті. — Скільки нам за це дадуть?

Як і годиться в таких випадках, я сказав, що строк визначає суд, але якщо вони й надалі говоритимуть правду, то це зарахується їм на суді, як обставина, що пом’якшує провину.

— А звідки брав червінці Байрак? — спитав я.

— Хоч що хочте з нами робіть, а цього ми не знаємо, — гаряче запевнив Волощук.

Олег Петрищев був менш балакучий, але розбіжностей з тим, що говорив його товариш під час допиту, я не помітив. Так само, як Волощук, він спитав, «скільки їм дадуть», і так само сказав, що їм невідомо, звідки взяв червінці Байрак. Та все ж я з ними морочився аж до вечора. Встановив, що «гангстерам» уже й дим маріхуани знайомий, тож недарма вони за грошима ганялися. Але ж про Байракові зв’язки вони нічого сказати не могли…

А ввечері ми з Людою здійснили родинні відвідини — пішли до мого брата-світила, професора Пуз. На відміну од прізвища татового, маминого й мого — його прізвище не відмінялося. Хоч як дивно, на Люду мій знаменитий брат не справляв такого великого враження, як годилося б. Це тому, що Федя — терапевт. А Люда колінкує тільки перед хірургами.

Якби спробувати зобразити графічно ставлення до мене чотирьох Федорових синів, то вийшов би такий химерний графік, де крива то стрімко злітала б угору, то катастрофічно падала б донизу. При цьому найвища точка злету припала б на той час, коли я їздив по вертикальній стіні на мотоциклі. Небожі й досі розповідають про це однокласникам, ті не вірять, і тоді хлоп’ята носять до школи афішу, що й досі в них зберігається.

Службу мою в міліції племінники сприйняли досить схвально. Не могли вони тільки зрозуміти, чому це я, маючи всі можливості й права носити зброю, приходжу до них без свого пістолета. Я мав необережність колись навчити їх кільком прийомам самбо. І ось тепер вони всі четверо повисли на мені, прагнучи звалити з ніг. Особливо старався найменший — Ромась. Його назвали на мою честь. Це про нього моя мама казала, що він «викапаний Роман», і звучало це досить осудливо. Дивна річ: цей хлопчисько в нашій родині перший, що не боїться мами. Я маю на увазі нашу маму, а його бабусю. Спочатку мені здавалося, що він за характером шибайголова, одчайдух. Та потім я побачив, що річ не в цьому. Чому, власне, ми всі її побоюємось? Мабуть, через її розум, через її здатність одним словом стягти з людини машкару, зруйнувати повітряні замки, які вона тижнями зводила. У великому розумові, мабуть, завжди є щось руйнівне. А Ромась до всього цього був цілком байдужий. Він звик. Над ним були три старші брати, та ще й батьки, і вся ця надбудова запозичила від моєї мами здатність не пропускати повз увагу жодної дурниці.

Я боровся із хлопцями на килимі, Федя оберігав від нас сервант, а Люда із Світланою жваво обговорювали паризькі моди, бо брат із дружиною щойно повернулися з Парижа. Потім я підморгнув Феді, і ми з ним пішли на кухню — усталене місце конфіденціальних бесід у цій квартирі.

— Слухай-но, професоре, — сказав я. — Цього разу звертаюся до тебе, так би мовити, в приватному порядку…

— Щось у Люди не так? — занепокоївся Федя.

— Звідки ти знаєш?

— Про що ти?

— А ти про що?

— Не так у неї вагітність перебігає?

— Та ні. Все гаразд. Але звідки ти знаєш, що вона вагітна? Мама вже повідомила?

— Слідчий, — повільно сказав Федя, — отямся. Ти ж сам мені тільки-но про це сказав.

— Не сказав, — поправив я Федю, — а «розколовся». Та я з іншою справою… — Федя повеселішав. — Я хочу

1 ... 59 60 61 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"