Читати книгу - "Роман шукає"

Не називаючи прізвищ, я розповів про Петручка.

— В Одесі на березі Н-ського моря, — посміхнувся Федя. — Це ж ти Петручка маєш на увазі. Так от, він насправді психічно хворий. Це не шизофренія і тим більше не циркулярний психоз. Це — психопатія. І завваж: у деяких випадках такі хворі справді бувають хитріші, далекоглядніші за нормальних людей. Ну от, наприклад, ти казав, що він тримав у кишені краденого плаща крадені царські червінці. Цілком імовірно, що він так вчинив не через недоумкуватість, а навпаки, через свою божевільну хитрість, яка й підказала йому: коли впіймають, то гадатимуть — адже тільки божевільний міг тримати такі цінності в кишені краденого плаща.

Петручок серед медиків був досить популярною постаттю. По-перше, через свій фах, по-друге, завдяки батькові та своїй поведінці. Ось чому Федя відразу здогадався, про яке «Н-ське море» йдеться.

— Що ж нам робити?

— Я не спеціаліст у цій галузі, — знизав плечима Федя. — Насамперед треба порадитись із спеціалістами. Та, наскільки мені відомо, коли такі особи, як Петручок, своєю поведінкою загрожують суспільній безпеці, їх ізолюють у лікарні. Як правило, до кримінальної відповідальності таких людей не притягають.

Це я знав і без нього. Я тільки засумнівався, чи насправді він божевільний, чи, може, прикидається.

— Гей, браття-розбійники, — покликала нас Світлана, — просимо до столу.

Світлана приготувала для нас королівську вечерю. Короп по-королівському. За паризьким рецептом. Звичайний радянський короп, тушений у вині. У кагорі, що його так полюбляють ханиги. Смачно — можна сказитися. В роті тане. А ще Федя одкоркував прихоплену із Парижа пляшку французького коньяку «Мартель». І розповів, що у місті Ла-Рошель довелося зупинити недавно насосну станцію, інакше замість води з кранів полився б оцей самий «Мартель». Бо у місті Коньяк на заводі «Мартель» сталася велика пожежа. В результаті сотні кубометрів коньячного спирту вилилися в ріку Шаранта. Поверхня ріки вкрилася мертвою рибою, яка не звикла до міцних напоїв.

Я слухав Федю і з заздрістю думав, що в нашому управлінні, на жаль, не буває закордонних відряджень. Дуже б мені хотілося теж побувати в Парижі, Лондоні або в Берліні…

Вранці наступного дня ми запросили Петручка. У нього дрібно трусилися руки, і я тепер не знав, чи це воші насправді так трусяться, чи це роблене. Принаймні досі вони так не трусилися. Він заперечував доведені факти, запевняв, що ніколи раніше не бачився з Волощуком та Петрищевим, а Байрака вперше побачив на столі трупарні. А далі заходився говорити, що він ніколи не був у Байрака вдома, що у нього в кишені краденого плаща ніколи не було золотих червінців…

— Громадянине Петручок, — спокійно сказав Федір Васильович. — Ми знаємо, що ви хворі. Та не треба надто зловживати своєю хворобою. Бо ми будемо змушені відправити вас до спеціальної лікарні, призначеної для дуже небезпечних психічно хворих людей.

— А що, я вбив когось? — не на жарт злякався Петручок.

— Ні. Але ми просимо вас не заперечувати доведені факти і казати правду.

— Я кажу тільки правду.

— То скажіть, де брав, золото Байрак?

Петручок вагався тільки мить.

— У нього є… В нього був такий знайомий. Інвалід.

— Як його прізвище? — швидко спитав Федір Васильович.

— Не знаю.

— Ви сказали, що казатимете правду, — нагадав Федір Васильович.

— Звідки ж я можу знати?

— Ви його бачили?

— Так. Один раз. І було темно. Я б його не впізнав.

— Звідки ж ви знаєте, що він інвалід?

— Він був на одній нозі. На милицях.

Я уважно слухав Петручка і все намагався пригадати, як там сказано у Шекспіра. Якось так, здається: коли це безумство, то воно досить послідовне.

— Де ви з ним бачилися? — спитав Федір Васильович.

— На Куренівці, біля віадука. Він живе десь поблизу у власному будиночку…

Якось під час мотокросу Василь Зайцев тяг на собі до фінішу важелезну машину на 350 кубиків, бо в нього перебило ланцюг. Коли кореспондент місцевої газети спитав у Васі, яким чином той здобув перемогу в змаганні, Зайцев серйозно відповів: «Головне — мати хороший мотоцикл, а решта вже справа техніки». У мене теж залишилася тільки та «решта», що була справою техніки.

У райсоцзабезі я заглибився в картотеку, одібрав карточки інвалідів, що жили в районі Куренівки. Це для того, щоб потім розпочати довге й марудне ходіння по незнайомих людях, розпитування, розшуки. Та, на щастя, поза всякою «технікою» я побачив карточку з прізвищем «Ямришко». Це прізвище я добре знав.

Ямришко проводив долонею по животі, наче погладжував його, і примовляв:

— От і не загризу! От і не загризу! Нехай попече…

Юнкерс ліниво жував ковбасу та все підливав і підливав Ямришкові в гранчасту склянку.

З ким не хочеш, з тим і здибаєшся. Славко, Мартин та Ігор заскочили у павільйон перехопити по пиріжку з капустою й випити по склянці води з сиропом. На щось вагоміше у них і грошей не було. І от…

У ті дні в палаті зовні нічого не змінилося — і водночас усе ніби стало іншим. Хлопці не знали, чи зайде до них тепер Любочка роздавати риб’ячий жир і вітаміни. Нічого, зайшла. Тільки не посміхалася і не примовляла: «Та проковтніть, дядечку Щербиночко, вітаміночку». Але дивилась у вічі так, ніби це не вона зрадила Ігоря, а її зрадили. І хлопці чомусь почували себе так, ніби й справді всі були винні, окрім неї… І до Ігоря ставилася так само, як і раніше. Ніхто розмов про останні події не заводив. Та помічав хлопець, що, куди б він не пішов, неодмінно біля нього з’являється, начебто випадково, Славко або Мартин, що Семен Анципер виявляє якусь дивовижну цікавість до «Анти-Дюрінга» в Ігоревому викладі, а Щербина, сідаючи голитися, пропонує: «Може,