Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 100
Перейти на сторінку:
ти спочатку?» А оце сьогодні Славко з Мартином умовили Ігоря прогулятися осіннім містом…

Юнкерс хлопців ніби й не помітив, а Ямришко сито відригнув і махнув рукою:

— Братва, давай сюди! Юнкерс частує!

Юнкерс уважно подивився на Ігоря, щось зважуючи, а потім засміявся виклично:

— Гей, Ігоре, давай до нас! У нас веселіше.

— Та нам… та ми… — заспішив Славко, — та нам на рентген.

Ямришко зайшовся п’яним сміхом:

— На холеру той рентген, хлопці? І так усе видно! Нових ніг вони нам однаково не поодрощують.

Та хлопці вже вискочили з павільйону. І що то значить військова наука — жоден з них не залишив на столі недоїденого пиріжка, всі захопили з собою.

— Куди далі? — похмуро спитав Ігор, дожовуючи пиріжок.

— Може, в кіно? — кивнув Мартин.

— Ми кіно вже дожовуємо, — показав недогризок пиріжка Славко.

— Повітрям подихаємо, — вирішив Мартин. — Ходімо, ходімо, хлопці.

І вони, влад постукуючи милицями по тротуару, посунули вулицею.

— Чекайте, — зупинив їх Славко. — Ігоре, ти не знаєш, за музей гроші беруть?

Вони зупинилися перед музеєм.

— Гадаю, беруть.

— Та нічого, — наважився Славко. — Обійдеться.

Він перший переступив поріг, довго човгав єдиною ногою по ганчірці вологій, а тоді скинув пілотку і звернувся до жінки, яка була при дверях:

— Добрий день. Можна нам подивитися?

— А чого ж не можна? — просто відповіла жінка. Нагадати про квитки у неї, видно, не повернувся язик.

І вони тихо, нечутно переставляючи милиці, пішли по музейних зачах, зупиняючись перед картинами, посмикуючи один одного за рукави:

— Дивись.

Славко розширив свої круглі очі, мовчав. Картини просто приголомшили його.

— Як це вони так?! Ну як це вони зробили? — пошепки, але гаряче запитав він у Ігоря.

— Хто? — так само пошепки обізвався Ігор.

— Та художники…

— Що?

— Та от… Хлопці, адже він дивиться на нас, в очі нам дивиться, чоловік оцей намальований. Бачите? Дивиться!

— Бачу, — прошепотів Мартин.

— Він очима водить, — Славко аж захлинався. — Ось відійдіть убік. Бачите, він очима за нами веде. Бачиш, Ігоре?

Ігор бачив. Це здивувало його не менше, ніж Славка. Справді диво: очі жили на полотні, і коли б цей намальований чоловік почав їм зараз підморгувати, Ігор би вже не здивувався. От що, виявляється, ще є на світі білому! От що вміють робити люди! Вони вміють не тільки влучно стріляти, підбивати ворожі танки, ходити в атаку, проривати оборону чужу й на смерть тримати свою. Вони вміють іще дещо…

А Мартина не можна було відтягти від картин, що зображували дерева, хмари, небо, траву, річки.

— Подивись на ці дерева, — пошепки просив він Ігоря.

Ігор дивився. Йому здавалося, що на картині дерева якісь не такі, як ростуть у лісі. На справжні дерева він якось раніше не звертав уваги, ніби їх не помічав. Дерева собі й дерева. Ростуть собі й ростуть. Правда, в роки війни Ігор цікавився деревами з дещо несподіваного боку. Коли танк мчав на повному ходу, він запитував у механіка-водія: «Хряпне з одного разу?» Часом молоде, гінке деревце, коли не потрапляло безпосередньо під гусениці, витримувало, не ламалося. Зникаючи під корпусом танка, воно пружно пригиналося до самої землі, а потім випростовувалося. Дрантям звисала з нього кора, стовбурець кровоточив соком, але воно таки випростовувалося! Старші дерева «хряпали»…

Дерева ж на картинах жили своїм незалежним життям. Таємничі, крислаті, з теплою, живою корою, вони не боялися людини — людина їм скорялася. Вони були такі гарні, що сонце охоче затримувало своє проміння на листі, на гілках, пташки не обминали цих дерев, а земля пишалася тим, що вони ростуть на ній. Не помічав Ігор раніше таких дерев, а вони ж були… От для чого малювали художники дерева на картинах! Для того, щоб він їх побачив. А він же міг загинути, і куля могла влучити не в ногу, а в скроню чи в серце; і вже ніколи не зрозумів би, які вони насправді — дерева…

А Славко вже тягнув їх до іншого залу. З ним діялося щось дивне. Хлопець то застигав біля картини, і, здавалося, ніяка сила не могла б його зрушити з місця, то раптом зривався й поспішав далі. Він боявся, що може пропустити найцікавіше, найкрасивіше, а то непокоївся, що, ось зараз до них підійде тітка, яка впустила їх сюди, й скаже: «Досить! Мало того, що без грошей зайшли сюди, то ще й крутитесь тут он скільки…» Тому й поспішав Славко, тому й тягнув за собою Ігоря та Мартина.

Перед величезною картиною, на якій було зображено Адама і Єву, Славко пошепки запитав:

— Ігоре, чуєш, Ігоре… а як же це так?

— Що?

— Ну, бачиш… Вони зовсім голі, а не встидно?

Ігор здивувався. І справді. Адже він бачив, що Адам і Єва (особливо Єва, Адам його менше цікавив) голі, але ніби й не помічав цього. Щось було в цьому незбагненне. На гральних картах, що їх «конфіскував» у них колись підполковник Чураєв, теж були намальовані голі жінки, але з цією Євою вони не мали нічого спільного. Жінка на картині здавалася одягненою, відкрите її тіло чомусь не викликало сорому ні в неї самої, ні в Адама, ні в тих, що дивилися на неї. Славко помітив це одразу, а він, Ігор, тільки зараз.

— Чуєш, Ігоре, чому вони голі, а не встидно?

Ігор відчув, що так і повинно бути, але пояснити цього не вмів. Сказав тільки багатозначно:

— Художники…

— Що художники?

— Художники все можуть!

Якщо десь складається історія міського трамвайно-тролейбусного управління, то годилося б у ній чорним рядком відзначити день двадцять третього листопада тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Щось таке сталося з електрикою. Чи

1 ... 61 62 63 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"