Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Стрілки пультового годинника показують п’ятнадцять хвилин на четверту — пора найміцнішого сну, що завжди нападає на нас, чергувальників, під ранок. У цей час треба бути на похваті, пильнувати та пильнувати. Може раптом спалахнути червона лампочка з написом «оператор». Якщо вона спалахнула і якщо протягом двох секунд (двох секунд!) не натиснути її (на нашій мові — погасити), то в Одинадцятого висвітиться на табло, що в даному караулі на пульті нікого немає. А це вже чепе!

За ранок я «гащу» двох «операторів» і залишаюся задоволеним, що спрацював майже блискавично. Тепер можна трохи й розслабитись.

З’являється Терешко, потягується, чепуриться (особливо він любить пестити вуса). Його, звичайно ж, не цікавила наша служба, Терентій Терентійович вийшов на нічне полювання у ввіреному йому Карпомі — то його улюблене заняття. Невдовзі десь у комірчині чується гуркіт металевого посуду і в дверях з’являється Терешко, тримаючи в зубах чималу руду полівку. На моїх очах він влаштовує жорстокий — для жертви, — спектакль — відпускає здобич ніби на волю. Полівка кидається тікати, але кіт миттєво її ловить і ламає жертві хребет. Гордо піднявши голову, переможець із здобиччю в зубах, підійшов до мене і кинув здобич біля моїх ніг. Довелося мені — навіть ризикуючи схопити чергового «оператора» — піти на кухню. Не залишати ж без нагороди Терешкову вправність. Діставши з холодильника відкриту банку, я кинув йому шматочок тушонки. Річ у тім, що Терешко ніколи не їв мишей (мабуть, його ніхто не навчив цього змалечку), пограється ними і кине їх біля ніг чергового. За це доводилось годувати полювальника тушонкою, а спійману мишу викидати в сміттєзаборник. Взагалі, Терешко — дивний кіт. У наших караулах повно гризунів та прусаків. Хоч ми й стараємось підтримувати порядок та чистоту, але відсіки для сміття й відходів не завжди своєчасно виносяться. Та і як винести, коли ти сидиш тиждень у заперті, закодований невідомими тобі цифрами. А, не дай Бог, чергування, як розгуляється непогода, продовжиться ще на тиждень — траплялося, що й по вісімнадцять днів сиділи хлопці в підземеллі без виходу — куди дівати харчові відходи? От прусаки й плодяться. І Терешко своє хобі з ловлі мишей чергує з ловлею прусаків. Якщо в першому випадку це в нього чисто спортивний інтерес, то в другому — поповнення власного раціону харчування — прусаків кіт хрумає з превеликим задоволенням. А втім, це, як кажуть, справа смаку. А ось як проникають у глибоко забетоноване приміщення із герметично закритим люком полівки та прусаки — я не відаю. Того, взагалі, навіть командування не знає.

Пультовий годинник показував чотири сорок п’ять ранку. Двадцять хвилин тому на зв’язок повинен був вийти командир чергових сил, але рація чогось мовчала. Я на всякий випадок приготувався до чергової доповіді, як несподівано з кімнати відпочинку почувся крик.

За два стрибки я опинився в дверях спальні. Увімкнув тумблер освітлення. Згорбившись, Віталій сидів на нарах і плечі його тремтіли — таким я електрика ще не бачив ніколи.

— Все нормально, командире, — повільно, наче приходячи в себе, заспокоює мене електрик. — Просто приснилося… Ніби наш Карпом завалило землею. Я навіть відчув, як здавило мені груди. Я так злякався, що закричав. І проснувся… Ху-ух!.. Як мій дід у таких випадках казав: куди день, туди й сон!..

— О, твій дід — мудрий, — кажу, а сам думаю інше.

Навіть про свої сни за час чергування під землею ми зобов’язані доповідати командуванню — по них потім дивізійні спеціалісти у білих халатах судитимуть, як у нас із нервами-психікою? Чи можна нас і далі запирати під землею на сім діб? Сон мого друга і єдиного підлеглого мене хоч і потривожив, але — не подивував. Самому іноді сниться подібне — все ж таки сім днів у підземеллі тиснуть на психіку. Якось мені теж було приснився сон (ні Віталію, ні будь-кому з товаришів, не кажучи вже про офіцерів, я про своє марення не обмовився й словом — аби не відправили до психіатра на обстеження), буцімто про нас на поверхні забули. А заодно й код, що відкриває люк. І ми виявились живцем похованими під бронею та бетонними плитами. Досі пам’ятаю, як ми з Віталієм, розбиваючи в кров фаланги пальців, гатили кулаками в багатотонну броню люка… Жахливий сон, хоч би не став коли віщим, адже той, хто вартує для когось біду, сам може у неї потрапити. В принципі, не виключено, що колись ця броньова махина може зачинитися над нами навічно — якщо там, на поверхні, станеться щось нерядове. Тоді про нас навіть не згадають. Чи махнуть рукою: ліс рубають, мовляв, тріски летять… А втім, це я просто перебільшую — нерви від багатоденного сидіння на пульті в підземеллі, задраєному як на підводному човні, та ще в режимі бойового чергування, буває що не витримують. (На підводних атомних човнах тієї держави, якій ми служили — про це я дізнаюся через роки — було навіть заборонено в надзвичайних ситуаціях — навіть гинучи на дні! — посилати сигнал SOS. Так і в нас у підземному бункері. Але ми тоді були молодими і свято вірили, що батьківщину — навіть таку! — треба захищати).

Можливо, розладналися нерви і в мого електрика — степовик, він звик до сонця, до відкритих просторів, а тут…

— Мало, що приверзеться уві сні, — кажу заспокійливо. — Служба у нас з тобою така, Віталію.

— Але мені снилося, що в нашій сторожці було троє. О-о, цього ще не вистачало!

— Хто ж був третім? — я навіть силувано позіхаю. — Може, наш Терентій Терентійович? Чи дівчина, що на фотографії, матеріалізувалася?

— Уві сні я бачив солдата.

— Якого ще солдата? В наше підземелля хіба що тільки миші та прусаки й можуть проникати.

— Солдат з мого сну був якийсь дивний. У старій, напівзотлілій гімнастерці, без погонів. А на грудях — рвана дірка. Мабуть, рана. Він ходив по патерні важко-важко, ніби щось шукав. А сам — мертвий. Розумієш, мертвий. А потім все й завалилося!..