Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Розповівши цесаревичу про свій підроблений паспорт, Маклай сказав йому, що оскільки його прадід підписувався «Миклуха-Маклай», то нинішнє його прізвище не псевдонім, а справжнє, точніше, ніж Миклуха. Потім за розпорядженням Олександра з архіву підняли грамоту Катерини II, за якою дарувалося дворянство запорозькому козакові Степану Макусі, на прізвисько Махлай. На цьому все іі скінчилося.

Так було узаконене подвійне Маклаєве прізвище, і його потім узяла вся родина.

Але полагодити всі справи з властями було мало. Ще належало, щоб Маклая і його здібності гідно оцінили глава російської науки академік Бер та адмірал Літке, який, очолюючи Імператорське географічне товариство, мав ще міцні зв'язки з російським флотом, що Маклаєві було особливо важливо. Адже на свої Південні острови він міг потрапити тільки морем.

Та не будемо, одначе, ще раз зупинятися на цих подробицях. У літературних біографіях Маклая про них написано достатньо. А ми хочемо тут підкреслити, що мети зрештою він досяг — конче потрібний корабель нашому героєві було надано. І сам він був уже не студент-утікач, а повноправний російський учений, людина, яку на важкий науковий шлях благословила Росія, хоча і в Росії всіх своїх секретів він до пори до часу не розкрив. Спочатку його експедиція мислилася головним чином як зоологічна з побіжними дослідженнями з антропології, етнографії та метеорології. Маклай просто ще не знав, чи справді полігенізм такий неспроможний, як стверджували російські гуманісти. Адже строго наукових даних щодо цього у них не було ніяких. І тут Маклай певною мірою ризикував, тому вважав, що загодя розкривати свої плани не варто.

Але ось прожито перші п'ятнадцять місяців серед папуасів Нової Гвінеї, і Маклай на спеціально відрядженому «а ним російському кліпері «Узумруд» прибуває на Яву.

Без перебільшення можна сказати, що після Чарлза Дарвіна, який здійснив колосальний переворот в усьому природознавстві, Миклухо-Маклай був найгеніальнішим реформатором науки про людину. Але якщо Дарвіна, який услід за теорією природного добору створив теорію походження людини, життєві проблеми народів хвилювали мало, то Миклухо-Маклай завдання науки від долі людства ніколи не відділяв. Навпаки, що глибше пізнавав він людську природу, що більше переконувався в суто біологічній рівноцінності всіх націй і рас, то гостріше відчував потребу боротьби за вселюдську соціальну справедливість і рівноправність народів. Безпристрасна наука робила його пристрасним трибуном поневолених.

ГАБРІЕЛЬ MOHO, доктор історії

1889 р., Париж

Коли заходить мова про Миклухо-Маклая, в основному згадують його новогвінейську епопею. Вона, безперечно, сповнена драматизму і в розумінні збору цінного наукового матеріалу дала Маклаєві дуже багато, але це не означає, що, проживши серед папуасів загалом три з лишком роки, він тим і завершив справу свого життя. Були у нього й інші, не менш, а подекули, може, й драматичніші подорожі. Наприклад по Малаккському півострову. Проте як учений-мислитель, що здобув світове визнання, він остаточно сформувався все-таки в Батавїі. Саме в цій столиці колишньої Нідерладської Індії вперше побачили світ його найважливіші праці з антропології та етнографії народів Океанії, і тут же, у Батавії, він уперше показав себе визначним громадським діячем. На жаль, батавський період його життя досі лишається майже зовсім не вивченим.

Є. Н. ПАВЛОВСЬКИИ, академік

1959 р., Москва

У моїй колекції картин є дві, які особливо дорогі моєму серцю, — вони написані рукою легендарного Маклая, чиє ім'я ми промовляємо з такою ж повагою, як імена тих, хто на полях бойовищ віддав життя за нашу свободу.

АХМЕТ СУКАРНО, президент Індонезії

1962 р., Джакарта

Сині пасма гір, а між ними начебто ширяє срібна стрічка асфальту. Над горами білі-білі хмари, з прозеленню синє небо. Прямо над головою нестерпно яскраве сонце, мов вогняна сфера, що пливе в блакиті. Далеко попереду курять вулкани. Може, то лише гра хмар, але ти бачиш вершини вулканів — над ними сизий, з домішкою білизни й блакиті дим. Одна з вершин нагадує знайомий з кольорових листівок профіль вулкана Тангкубан Прац. Звідси до нього понад сто кілометрів, і то, мабуть, не він, але дуже схожий.

Тангкубан Прац — Перекинутий Човен. Про цей вулкан складено легенду.

В одному селі жила прегарна вдова Джеліта. Злі жінки відняли в неї сина, маленького Агонга. Вони казали, що своєю вродою вдова засліплює жонатих чоловіків.

— Іди геть у джунглі й ніколи не вертайся, — сказали жінки Джеліті. — Хлопчик зостанеться з нами, бо в джунглях його можуть розірвати тигри.

Джеліта плакала, благала вернути їй Агонга.

— Я боронитиму його, він же мій син, — казала вона крізь сльози. — Ви знаєте, я добре стріляю з лука.

— Ні, — відповіли жінки, — ти підеш сама! То правда, що Агонг твій син, але він ще дитина, і ми не можемо ризикувати його життям, бог нам цього не простить. А ти непутяща, ти йди, за тебе кари нікому не буде.

Вони зав'язали Джеліті очі й повели в дрімучий ліс. Агонга взяла собі за сина жінка, що не могла народжувати дітей і найбільше ревнувала свого чоловіка до Джеліти.

Вдова-красуня довго блукала, але так і не знайшла дороги з джунглів. Назад вороття не було.

У шаньці, що їй повісили за спину жінки, Джеліта побачила сокиру, мотику, торбинку рису й десяток курячих яєць. Вона збудувала хатинку, засіяла рисом невеличке поле. Яйця хотіла було з'їсти, та потім вирішила покласти їх у теплий попіл, щоб з них вилупились курчата. Поки достигав урожай рису, харчувалася дикими плодами джунглів.

Минули роки, і ось одного разу біля хатинки Джеліти з'явився відважний молодий мисливець. Побачив Джеліту й одразу ж закохався в неї.

— Будь моєю дружиною, красуне, — сказав мисливець.

— Я набагато старша за тебе, відважний юначе, — відповіла Джеліта.

— Того не може бути, красуне. Твоє