Читати книгу - "Оріноко"

— Це бритва! Вони дали вам бритви? Але ж у вас волосся не росте на обличчі?

Індієць здивовано глянув па мене, немовби я зробив якесь незвичайне відкриття, а потім вибухнув дитячим сміхом:

— А хто сказав, — губи тремтіли у нього від глузування, — хто сказав, що ножі мали зрізати наші бороди?

— А навіщо ж вони вам?

— Ні для чого. Вони були вже старі, вищерблені, заржавілі, навіть м'яке дерево не брали, кришилися в руках.

— То навіщо ж ви їх брали?

— Так треба було, примусили. Ми не хотіли брати, але ті нас примусили, бо інакше нас узяли б в неволю…

— Це були не купці… Їх прислав іспанський начальник з Ангостури, Коррегідор, він дав їм солдатів з набитими рушницями.

Розповідь індійця здалася мені безглуздою і фантастичною, але Педро, який уже трохи розумів аравакську мову, пояснив мені, що, справді, могло бути так, як говорить індієць.

Одним з іспанських методів тримати індійців у покорі були так звані repartimientos — система виплати данини. Вона полягала в тому, що губернатори або начальники округів примушували племена, в основному з далеких околиць, брати у них різноманітні товари, здебільшого мало придатні, а часом і зовсім непридатні для користування, і завжди по дуже високих цінах. Індійці мусили купувати ці речі, хотіли вони цього чи не хотіли. Але платили за них не відразу, а значно пізніше, через рік чи два, і платили натурою — продуктами землі, лісу або виробами ремесла. А якщо індійці довго не могли сплатити боргу, або чимось не задовольняли посланців губернатора, — у них брали за борг відповідну кількість юнаків для роботи на плантаціях або в копальнях.

— За законом, — закінчив Педро, — їх беруть на певний час — на два, три, п'ять років, а насправді майже ніхто з цих засланців не повертається до рідного села. Майже кожен умирає далеко від своїх од виснаження, з туги, до останніх днів у панській неволі… Я бачив таких не раз. Це дуже нещасні бідолахи…

— Ти думаєш, що це теж посланці губернатора, які прибули за боргами?

— Можливо….

Манаурі відразу ж вислав двох розвідників на узлісся, щоб вони стежили за діями іспанців і, в разі небезпеки, дали про це знати. На річці стояла наша шхуна — ласий шматок для жадібних іспанців. З Серіми її не було видно за поворотом. Прибулі не повинні були побачити ні парусника, ні наших друзів-негрів.

Я непомітно кивнув Манаурі, Арнакові і негру Мігуелю, щоб вони зайшли до моєї хатини. Коли ми залишилися самі, я повідомив їх про свій план. Мігуель і його чотири земляки повинні негайно перетягнути судно вздовж берега уверх по Ітамаці. Це їм буде легко зробити, бо почався морський приплив. За якусь милю від нас старе русло річки у вигляді вузької, але довгої затоки врізається в пущу. Там шхуна, захована у хащах, була б у безпеці, її не помітив би навіть шпигун. Усі негри, добре озброєні рушницями, пістолетами, палицями, разом з негритянкою Долорес будуть на палубі і вартуватимуть, не залишаючи своїх місць.

Друзі погодилися, лише Манаурі висловив думку, щоб затягнути шхуну трохи далі: не більше, як за три милі звідси, була друга затока — Потаро. Там молена було добре заховати корабель. Це місце далеко від людей.

— Добре! — сказав я і звернувся до Мігуеля: — Найважливіше, щоб ніхто не помітив вашого від'їзду, ніхто, розумієш? А це цілком можливо, бо увага всіх зосереджена на Серімі, а річка протікає внизу, під схилом горба.

Решту воїнів нашого роду ми поділили на два загони під командуванням Арнака і Вагури. Я хотів уже вирушити на розвідку разом з Манаурі і Педро, коли один з наших розвідників швидко прибіг з ліска і повідомив, що до нас мчить Конесо.

— Мчить?! — запитав здивовано. — Головний вождь біжить?

— Так, біжить…

І справді, Конесо мчав… Він біг не так швидко, як ті перші два гінці, бо був огрядніший, ніж вони, і старший, але біг, йому терміново треба було до нас, до Ма-наурі. З обличчя головного вождя зникла його звичайна бундючність, пихатість. Тепер це був тільки захеканий, заклопотаний товстун.

— Манаурі! — застогнав він. — Ти мені потрібен! Швидше! Швидше! Ти мені повинен допомогти!

— Допомогти? В чому? — зніяковів Манаурі.

— Я не можу з ними домовитись. Ти говориш по-іспанськи…

— Говорю.

— Їм треба пояснити, що у мене немає скарбів. Вони вимагають стільки, наче не в своєму розумі! У нас немає стільки! Ми, бідні, у нас немає стільки! Оце і скажи їм!

— Що саме вони вимагають?

— Всього, всього! Краще запитай, чого вони не вимагають! Щоб наситити їх ненажерливість, плем'я мусило б працювати з усіх сил цілий рік у полі, в лісі і на річці, і ще було б мало! А бодай би їх всіх задавило! У нас нічим платити, а вони вимагають!

— Скільки ж їх? — втрутився я в розмову.

Конесо замовк, щоб зібратися з думками.

— Іспанців дев'ять чи дванадцять, на чолі з дон-Естебаном — посланцем губернатора з Ангостури. Всі вони добре озброєні…

— А індійців скільки?

— Їх буде добрих п'ять разів по десять. Це гребці з племені чайма, всі вони мають індійську зброю…

— Що ж це за індійці? Де вони живуть?

— Біля Ангостури. Це люди з місії отців-домініканців…

— Це ті самі іспанці, які були у вас дві сухі пори тому?

— Ті самі!

— І тоді вони примусили вас узяти стільки зіпсованих речей?

— Ті самі! А звідки ти