Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

— А коли були заміжня, теж учиняв скандали?

— О ні, я ж сказала — боягуз. Боявся, що чоловік поб’є його, хоч Велимир нікого в своєму житті не бив. Але тут інакше. Мій батечко — чортяка і нюхом відчув, що Вельчик таке ж стерво, як і він. Отож допікатиме мені й без нього, й за нього. Так воно й було.

Вона замовкла, стоїчно стисла губки, і в її мисочках накруто застиг риб’ячий холодець.

— Що ж! — сказав я не без іронії. — Чоловіки вам траплялися такі, що могли б стати амазонкою в бойових загонах феміністок.

— Й сама таке думала, — без гумору відказала Ж. Смикальська. — І, може б, коли не зустріла Миколу й вас, справді стала б феміністкою.

Міг у це повірити, заперечивши хіба її комплімент щодо себе, а холодець у її мисочках став ніби густіший, хоч і без того виглядав цілком задубілий.

— Щодо Миколи не заперечую, він був шляхетна людина. Але що знаєте про мене?

— Все, — категорично сказала Ж. Смикальська. — Ви ж були його найближчим другом.

Це мене заскочило: виходить, мій приятель розповідав їй про мене і, очевидно, з перебільшеним позитивом.

Не сховаю, співрозмовниця нав’язала не одного вузлика на ниточку своєї сповіді, розплутати яких не міг, поки супроти мене стримить ця химерна істота й паралізує моє мислення чи надто лагідним, чи холодним, з риб’ячого холодцю, поглядом, увіч магнетизуючи. Звісно, я на ті штучки намагався не реагувати, а нав’язані вузлики розплутаю пізніше, коли залишуся сам. Тому перевів розмову на більш практичне:

— Отже, коли прийшли, щоб віддати ключі, то знайшли нове помешкання?

— Нічого не знайшла, — трохи сердито буркнула Ж. Смикальська. — Просто хотіла б там ще пожити, поки щось підшукаю. Але дозвола на те маєте дати ви.

— А як там житимете, повернувши ключі? — невблаганно спитав я.

Комп’ютерна Діва знітилася, і її мале личко вкрилося густою барвою, тобто збагнула, що легенько з неї кепкую. Але до гумору під цей час здатна не була, адже мала признатися, що ключі вжито не для того, щоб щось для себе зачинити, а відчинити.

Отже, мав видати вердикта. Але не був би я інформаційною письменницькою п’явкою, щоб не витягти від неї ще чогось конкретного.

— Одначе не розумію, — сказав, пильно на неї дивлячись. — Ви близько зійшлися з Миколою, він вам протегував, але чому залишив квартиру мені? Щодо бібліотеки, то це було б зрозуміло, бо може стати в пригоді більше мені, як вам…

Пауза зависла трохи гнітюча. Ж. Смикальська сиділа навпроти мене, трохи надувшись, і кидала загадкові погляди-блискоти, ніби щось дооповідала чи розв’язувала нею-таки нав’язані вузлики. І, здається, трохи гнівалася, що я, маючи бути розумною людиною, таких простих речей не розумів. Але річ у тім, що я цього й досі не допетрав. Зрештою, почув те, що провокував, бо мовила коротко й без вихилясів, водночас чітко й недвозначно:

— Ми з ним аж такі близькі не були.

Про те, що це значило, вирішив також подумати згодом. А що розмова закінчилася, хоча вердикту ще не видав, то Комп’ютерна Діва встала, подякувала за частування і, цокотячи закаблуками, пішла до виходу. Звісно, я взявся провести її до автобуса (як то кажуть, задля чемності), а вона не зробила й поруху, щоб ключі мені повернути. Отже, коли б розійшлися на цьому, то виходило, що я давав їй згоду пожити в Миколиній, а тепер ще не оформлено моїй квартирі, поки знайде пристанисько. Але думки в комп’ютерній голові моєї відвідувачки, очевидно, крутилися інші, зрештою, почала мені їх викладати, тільки-но ми гримнули залізною хвірткою в залізних воротях і вийшли на вулицю. Саме тут сухим, діловим і скромним голоском Ж. Смикальська повіла, що Миколина квартира, коли б вона, пожилиця, вибралася, однаково порожнювала б. Отож пропонує, якщо я не проти, домовитися про винайняття: платитиме за мешкання в межах цін, які тепер існують; я ж можу поставити свої умови. Звісно, оплачуватиме й поточні рахунки: за квартиру, газ, електрику, телефон, телевізор. Коли ж захочу комунальні платежі вносити самостійно, плата збільшиться на цю суму. Мені має бути така оборудка вигідна, водночас і вона розв’язала б свої проблеми — про них розповіла достатньо. Окрім того, їй було б приємно жити там, де вона пізнала справді шляхетного чоловіка, а це тепер така рідкість! Вона Миколу полюбила, через це до нього й повернулася. До речі, зовсім не набивалася, щоб жити в нього, — сам запропонував. Я не мушу давати відповідь на її пропозиції зараз, бо ситуація непроста і мені треба подумати. Їй не важко приїхати ще раз, бо тут у мене класно!

Повернулася, і я знову побачив, як її очі розсівають золоті іскри.

— Завжди мріяла пофотографувати Дніпрові луги. Але сама боюсь, тепер такий час… Складете мені компанію?

Я дипломатично промовчав, а щодо її проекту згодився подумати.

Загалом, треба признатися, мої справи (йдеться про друк творів із гонораром) складалися останнім часом зле. Завдяки таким критикесам, як Комп’ютерна Діва, мої писання друкували неохоче. Взагалі ж тепер домінують саме критикеси, а ті кілька із занепалого чоловічого племені виявляли таку розумову запамороченість, що доробок якогось нафталінізованого старого їх аж ніяк не міг захопити. Досить того, що він старий, а отже, віджилий тип. Так до мене й почали ставитися. Не ремствував, бо це закон світобудови: сильніший витісняє слабшого, відтак останні з дороги мають відступитися. Можливо, це закон джунглів — у мистецтві він панував завжди. Бувши молодим, я так само заперечував творчість старих, як теперішня молодь заперечує мене. Ось одна з таких ступає поруч. Правда, склалося так, що мусить мати до мене меркантильні інтереси. Злукавила й наговорила мені похвал, але й досі сумніваюся, що мої твори читала, навіть з Миколиної рекомендації.

Усе це були речі прості, і я над ними більше не застановлявся. Звісно, блукати лугами