Читати книгу - "Женя і Синько"

Проте й Мотя скоро забувся, відступив назад, і єдине їй наверталось на думку, трохи смішило й тривожило: оте, що мелькнуло, наче в кіно... Швидкий, насторожений погляд і тінь, що майнула в кущі... «Невже то він?» — дивувалась Женя й несла на вустах таємничу усмішку.

Ще півхвилини — відпурхнув і цей спогад, розвіявся, бо вийшла вона на вулицю Артема, в людський натовп, у гамір, під потоки сліпучого світла.

Тут і вночі кипіла робота.

Півкварталу освітлювали яскраві прожектори. За високим дерев’яним парканом, де ще недавно стояв кінотеатр «Комунар», гули й брязкотіли бульдозери, вигортаючи гори піску, подзеленькував баштовий кран, перегукувались робітники.

Дівча стало, здивовано нашорошило вуха.

М-да, от що робиться! Розваляли їхній «Комунар». Маленький, облуплений, затишний, де стільки було пере-бачено всього — від перших дитячих «мультиків» до цих, недозволених «Братів Карамазових» і «Анн Кареніних».

Розваляли...

Вчора батько казав, що «Комунар» — один із найстаріших кінотеатрів у Києві, що зберігся він із дореволюційних часів, колись називався «Люкс». В одному місці через покрівлю була навіть бомба німецька упала, але не розірвалася, а тільки пробила стелю. А тепер, казав батько, знаєш, який кінотеатр тут збудують? Аж на чотири глядацькі зали, найбільший на Україні.

А Женя, коли вони говорили з батьком, згадала про Вадьку Кадуху й мимохіть розсміялася: чи буде йому персональна ложа у новому театрі? І розповіла татові, що Вадька лазив пожежною драбиною на горище і звідти дивився фільми. А потім Женя примовкла, бо здогадалась, що сміх її не дуже розумний: з Вадькою таке нещастя — в трудовій колонії він, постригли бездомного.

Василь Кіндратович не погодився, що то для Кадухи трагедія — попасти в колонію. Може, навіть і краще. Людиною стане. Там його силою примусять учитися, ремесло якесь в руки дадуть. А тут, розмірковував батько, він хтозна до чого б докотився — лазив, як з’ясувала міліція, не тільки у підвал до професора, а й по сусідських квартирах нишпорив. Практикувався потроху...

Гуркотів бульдозер, вивертаючи каміння на місці колишнього «Комунара» (де Вадька попльовував у вентиляційний люк), а Женя стояла й згадувала Кадуху, їхні дурні дитячі сутички у дворі. І раптом вона стрепенулася: в натовпі знову промайнуло знайоме — легка скрадлива постать. Джинси, патлатий чуб. І очі — глянули, зупинились на Жені й сховались.

Цибулько вражено закусила губу: «Хм! Це він!»

Могла поклястися, що від самого будинку той, що дражнився з неї, той, що потерпів танкову катастрофу, тепер таємно супроводжує її — перебігає від дерева до дерева, ховається за стовбурами каштанів, за спинами людей. Гірко йому дома самому? Шукає миру? Хоче підійти і... боїться?

«Дивак!» — сказала Женя. Зіп’ялась на носки, між головами, між спинами перехожих зашастала поглядом: де він, куди щез?.. І смішно стало, і страх приємно, що в неї, в суворої-суворої Цибульки, з’явився свій охоронець. Таємний!

О, то він прошмигнув!

Це була гра, тільки цікавіша за піжмурки. Женя пригнулась, збуджено хихикнула й кинулась бігом крізь натовп. А той, довгоногий, уже перелетів через трасу, і тінь його причаїлась за деревом, за шпалерою перехожих. Женя підбігла до перехрестя й стисла кулачки: треба ж таке! Червоний сигнал!

Тупнула ногою, підганяючи машини: «Пролітайте!

Швидше!» А перед нею — мерехтіння вогнів, гострі відблиски на кузовах «Волг» і «Побед». Прокотилася хвиля автомобільного руху — можна вперед!

Женя перескочила трасу, оглянулась — ніде не видно знайомої постаті, тієї, що пригинається і крадькома перебігає від стовбура до стовбура. На залитому світлом тротуарі стояв тільки гурт веселої молоді.

«Він там!» — подумала Женя й глянула на скверик, звідки линула музика. «Зараз ми спіймаємо його!» Дівчина пригнулась і з таємничим виглядом рушила вперед.

Як мисливець, що йде невидимим слідом, м’яко й нечутно підкралась до скверика. Гранітними сходами піднялась на широку алею, на ту ж саму, де колись Бенові хлопці нагорнули були з кленового листя цілі фортеці і градом каштанів атакували її, Цибульку.

— Як тут гарно! — промовила Женя, забувши на мить, що вона збиралася когось ловити.

Зупинилась, ніби вперше побачила світильники, які стояли на землі поміж деревами. Високі, глекоподібної форми, світильники випромінювали густе яскраво-багряне світло, що наскрізь пронизувало крону дерев. Від червоного сяйва клени скидались на фантастичне литво: листя у них горіло, мов жар, його наче зараз було вихоплено з гарячого горна. І стовбури, здавалося, хтось вилив із розпеченого металу. Тут і далі, в глибині скверика, стояли такі ж дерева, облиті жарким вогнем.

Від цього світла, густо-червоного, що падало на клумби, на обличчя перехожих, було і радісно і якось трохи тривожно: немовби входиш у полум’я, у заграву.

— Гарно тут! — промовила Женя. — Я ніколи ввечері сюди не приходила.

Вона й сама стала червона — вся одразу спалахнула, зажевріла, а долоня, а пальці які чудернацькі у неї! «Диви, Синько! — покрутила перед носом у чортика просвіченою долонею. — Наче горить, правда?»

«Ну тебе! — одвернув кирпу Синько. — Обпечеш!»

Синько засопів і сховався під кофту. Він був ображений — така зневага до нього! Давно обіцяла Женя, що візьме його погуляти в місто і саме ввечері, коли в Києві починається карнавал вогнів — стрічками, бутонами спалахують вони на дахах і на фасадах будинків, підсвічують небо і наче танцюють на хвилях Дніпра. Давно обіцяла Женя: підемо! І от зібрались вони сьогодні, та, виявляється повно в Цибульки знайомих — то причепився Мотя, то цей довготелесий Бенчик (думає, не впізнали його). Крадеться збоку, страждає, ховається в кущах а Женя услід за ним, а на Синька — нуль уваги. Хай сидить бідний Синько під кофтою, хай задихається, ніхто про нього і не згадає.

— Не сердься! — сказала Женя. — Дай тільки гляну, куди наш охоронець побіг.