Читати книгу - "Женя і Синько"

— Охоронець, Мохоронець! — забурмотів Синько. — Я твоєму Бенчикові такий мармелад устрою, що знатиме...

Та Женя вже не слухала його бурмотіння.

Широкою алеєю, крізь заграву, попрямувала до літнього павільйончика, де лунала музика і де товпилась молодь. О, морозиво дають! А де морозиво — там шукай і «генерала». Дуже ласий він на вершкове!

Стала в чергу (краєм ока нишпорячи: чи нема його тут?). Купила порцію суничного — у вафельному стаканчику. Притулилась до столика, за яким самотньо стояв немолодий дядечко, схожий на директора школи. Він вдумливо, навіть байдуже вичерпував ложечкою вже ріденьке морозиво і дивився при цьому непорушно поверх Жениної голови. «Мабуть, учений, — подумала Женя. — Стоїть і задачі розв’язує».

Взялась за морозиво. Тільки надколупнула його, як раптом із-за дядечкової спини хтось зиркнув на неї швидким крадьковитим поглядом. Бен! Женя витягла шию, щоб глянути — він чи не він? Але тільки хвиля гойднула стільці, десь дзенькнула пляшка і майнула чиясь спина, та хтось буркнув услід: «От! Носить тут жевжиків! Воду розлив!»

Женя уткнулась у стаканчик. Завмерла, неприємно вражена дикуватою втечею. Гра грою, але... набридло вже. Якісь перелякані хлоп’ячі вихватки. Сам, видно, не знає, чого йому хочеться: дружити? І щоб ніхто не бачив, не сміявся? Щоб не вронити в очах товариства «генеральської» честі? А хіба не смішніше — дражнитись, а коли поблизу нікого нема, винувато топтатись, кліпати очима або, як зараз, — таємно бігати слідом і боятися підійти, відверто сказати: «Пробач! То все — Жабулька, шпигунка — пусте. Ти молоток, чесно! Ти прямодушна людина! І правильно казала — про туї, про брехню і куріння. Я не серджусь, закон!»

І подати руку — мужньо, по-генеральському.

А не рвати між столами, щоб аж хвиля услід...

Женя заглибилась у свої думки, і тепер уже дядечко нишком поглядав на неї й дивувався: які то задачки

розв’язує це серйозне вухате дівча?

А Женя, насупившись, повільно захрумкала солодкою вафлею. Погляд її блукав десь далеко, вона одразу й не помітила, як перед носом у неї мелькнула сіренька лапка, зачерпнула собі крихту морозива й потягла під кофту.

Дядечко настовбурчив брови. І вже не цярпав ріденьке молоко, а трохи здивовано кліпав на дівчину. Ну от! Ще раз вихопилась лапка, потяглась до стаканчика, але...

Женя ніби отямилась і, стримуючи сміх, ляснула легенько по лапці. «Ти що? Не смій, не бешкетуй мені тут!» — зашепотіла строго й ліктем притисла Синька. Ага ж, послухав її Синько — він уже плямкав під кофтою, вдоволено пирхав, облизувався.

«Дай ще! Бо сам візьму!»

Мабуть, розсмакував — морозиво йому сподобалось, і він уже вимогливо простягав долоньку.

Дядечко оторопіло закліпав, знов угледівши ту волохату лапку.

Женя одвернулась (ніби для того, щоб відкашлятись) і сказала Синькові: «Відкрий рота!» Той з готовністю роззявив. Дівчина відколупнула чималу грудочку суничного, ще й не піднесла йому, як він хапнув свою порцію і вмить проковтнув, тільки блимнув зеленими лупками. «Ох ти, жадюга! В кого ти вдався!» — зачмихала Женя.

Кивнула привітно дядечкові й вийшла з-за стойки, залишивши людину ще більш здивовану: «Бач, старість! І після морозива в очах мерехтить!»

А Женя подумала, що Бен, видно, чкурнув додому, бо після крадіжки батько нам’яв йому вуха і гримнув: «Сиди під замком! Не виходь, не сором нас на людях!» І Бен цілими днями сидів під арештом, а пізно ввечері, мабуть, таки вибрався нишком на вулицю — на одну хвилинку. Та й побіг назад.

Тільки Женя подумала про нього, як на алеї, де горіли червоні вогні, вона загледіла Бена. Той стояв далеченько, стояв спокійно, застромивши руки в кишені. Облитий вогнями, якийсь тривожний, він очікувально дивився на Женю. І коли упевнився, що вона помітила його, зробив такий рух, ніби по-джентльменськи вклонився, потім рішуче повернувся і військовим кроком попрямував у бік Стадіонної.

— Ну? — вистромив голову Синько й сердито засопів. — Ти довго будеш йому вслід дивитися? Чи ми поїдемо в місто?

— Поїхали, — сказала Женя.

їй і жаль було, що Бен подався додому, і разом з тим легше: розв’язалися руки. Гра є грою, весь час у напруженні — так і чекай несподіванки, якогось хлоп’ячого вибрику. А тепер можна зітхнути. Можна, аби тільки охота була, пострибати, покачатися — прямо хоч тут, під кленами.

— Куди б нам краще поїхати? — стала й задумалась Женя. — На Хрещатик чи на Володимирську гірку?

— На Володимирську гірку! — буркнув Синько. (Відчувалося, що він все ще ображений).

Із скверика вони вийшли на простору міську магістраль. Тут пливла святкова юрба, прокочувався гомін, човгали десятки ніг, світло ліхтарів відсявало на скельцях окулярів, на брошках, на кулонах, на модних зачісках. Здавалось, якесь всенародне свято, маніфестація, хоч був звичайний весняний вечір, ілюмінований останніми рожево-білими свічками каштанів.

Тротуар колихався від люду, а що робилося посеред траси! Живим мерехтливим потоком неслись машини — немовби у зеленому тунелі, сплетеному із могутніх гілок каштанів. Вгорі над трасою — два ряди матово-білих світильників, які далі ставали світловим пунктиром, а ще далі — світловою ниткою. М'яко, приглушено горіли сигнальні вогні, і Жені здавалося, що то в’ються, переплітаються між собою довгі стрічки серпантину — жовтого, зеленого, червоного. На будинки, на тротуари, на перехожих лилось якесь фантастичне світло люмінесцентних ламп і неонових реклам, схоже на морське чи місячне сяєво.

І над усім цим — пишні свічки каштанів.

— Правда, гарно в Києві! — сказала Женя, захоплено вбираючи поглядом надзвичайно мінливе мерехтіння вогнів.

— Подумаєш! — забурмотів Синько. — У лісі краще! У нас там такі карнавали були, і вогнів не менше, особливо коли над болотом і в темну ніч...

— Над болотом! Мовчав би! Ти сьогодні злий і буркотливий, як дід. Аж гуляти не хочеться з тобою!

Обоє ображено насупились.

Не розмовляючи, попрямували далі. Тобто Женя