Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пацики, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пацики" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 100
Перейти на сторінку:
грізною, він нахиляється до мене і в лице дихає важким перегаром і неприємними словами, якщо не вєп'єш, дам ті по морді, відмастимо тут, курча, ану пий. Я втикаю, намагаюся роздивитися його табло — пика стає все більш виразною й червоною, не знати чому — вірю в почуте. Ти хочеш по морді? — знову запитує п'яна пика. Бля, мене так пре, торба, я не хочу в табло. Сава шепоче на вухо, шо краще випити, бо тут народ гарячий, закопає на місці. Я не хочу в табло, бля, ох як мене пре. Тицькають стограмовий стакан, тремтячою рукою наближаю його до губ і починаю пити. Їбать ту Люсю, вловлюю жахливий запах смаги. Боже милосердний, цю гидоту неможливо ковтнути. Пий, сичить наді мною п'яний дядько. Врешті, за кілька ковтків я випиваю смагу, вона тече вниз, по трубах, усередині все обпалює. З тарелі хапаю шмат копченої ковбаси з хлібом і жую. А тепер ти, втуплюється поглядом дядько в Саву й наливає йому повний. Той так само несміливо бере стакан і випиває. О! то є наші хльопчі, радісним стає дядько, ше по одній. Через хвилин двадцять у голову вдаряє хміль, стає легко й добре, тяга міняється, я п'янію. Ідіть танцювати, сміється дядько, там файні дівки!

Ми завалюємо на широке подвір'я, де під гупання жвавої весільної музики великим табуном танцює народ. Пробираємося між розпашілими, гарячими тілами стокілограмових тіток, вуйків, бабусь і виходимо до молодіжного кола, в якому танцюють «хустинку». Товстенька діва–ха з м'ясною бородавкою біля носа одразу заштовхує нас до кола, де наші руки хапають інші руки й несуться в шаленому темпі навколо двох пар у центрі. Вбитий Коновал виривається й сідає на лаві під будинком між малими дітьми. Я розглядаю коло: шість некрасивих ганьок, приблизно від шістнадцяти до двадцяти років, так само кілька лохів. Мою увагу привертає довговолоса симпатична блондинка. Це полячка Агнєшка, шепоче мені Сава, але на неї ліпше не дивися, бо заасфальтують. Він нерозбірливо говорить про тих, хто може заасфальтувати, але про небезпеку не думаю, бо в цьому шаленому колі нікого не бачу, крім неї. Мала легко усміхається, оголює білі зуби, кидає нетривкий погляд, бляха — я не можу на неї не дивитися. Полячка плавно рухається в танці, широкоплечий кучерявий лох запрошує її в центр кола, вони кілька секунд танцюють, потім цей бичяра стелить на землі хустиночку, пара стає на коліна й цілується. Лох відвалює, займає місце між іншими в колі, й Агнєшка повільно оглядає присутніх пациків, кого б запросити. Мене, мене! — волає моє нутро, але я стримуюся. Я дивлюся на її польські губи й відчуваю, що в мене підриває дах, бля, я хочу натягнути цю кралю. Агнєшка зупиняється навпроти, зухвало посміхається, розкручуючи хустинку в лівій руці, й манить мене пальчиком до себе. Беру її за стан — о, Господи, — й ми танцюємо. Про себе починаю згадувати всі польські слова, яких навчився від балачок із польськими баригами на шосе, але нічого путнього на мозґи не спадає. Дивлюся на неї, як паралізований, повільно блукаю очима по її симпатичній мордочці, губи злегка тремтять, стулюються після усмішки, носик непомітно розширюється від дихання, повіки злегка сплющуються й так само легко розтуляються. Я вбитий, я приручений, я безпорадний. Мої руки лежать на її талії, я відчуваю гаряче тіло, котре рухається в танці, і в мене починає вставати. Бля! Це ж можуть побачити. Боюся

тулитися до Аґнєшки своїм болтом… я вже червонію!

— .Jak masz na imie? '(Як тебе звати (пол.).) — несподівано запитує, але я не можу второпати, що означають її слова, лише дивлюся на Агнєшку витріщеними очима, як повний дурбелик, який уперше бачить таке симпатичне створіння. Вона запитливо втуплюється в мене. Я? Толік, мене звати Толік. Агнєшка несподівано посміхається, від її сексуальних губ я мало не всцикаюся. Вона швидко лопотить по–польськи, але я ні хєра не годен розібрати. Ти класно танцюєш, кажу їй перше, що спадає на думку. Вона, мабуть, не дуплиться, що я говорю, а тому тільки мило сміється. Раптом згадую про ту ідіотську хустинку, яку вона мені вручила перед танцем, розстелюю її на землі, ми стаємо на коліна й цілуємося. Я обережно повзу правицею до її грудей, надибаю на сосок під блузкою й ніжно його дратую. Це відбувається настільки несподівано для мене, зайнятого її ротом (губи Агнєшки хапають мій язик, злегка ніби покусують і смокчуть), що я забуваю про все навколо. Не знаю, чи бачать це ганюри й лохи з танцювального кола. Мимохіть помічаю розгублене обличчя Сави, яке одразу зникає, за ним з'являється ще кілька мордяк сільських дівах. Nie trzeba(Не треба (пол.)), відсторонюється Агнєшка. Вона повертається в коло, а я ніяк не можу прийти до тями від нашого танцю: від цієї кобіти дашок підірвало конкретно. Тепер маю вибирати іншу, мабуть, попадеться, не доведи Господи, спітніле, розпашіле ганюрське тєло, з яким доведеться танцювати й цілуватися. Алігатори із жахливою косметикою на харях, у спідницях із зеленими та фіолетовими візерунками дивляться на мене й починають сміятися, показувати свої золоті зуби; при одній думці, що з ними доведеться цілуватися, мене харить. Я обираю маленьку тринадцятилітню дівчинку й запрошую її в центр. Танцюю з нею, стелю хустинку, стаємо на коліна і… ця мала гівнярка, в якої під носом ще не висохли шмарклі, несподівано припадає своїм невмілим ротиком до моїх губ… почуваюся так, наче мене огріли по голові лопатою. Оце так покоління пішло! Я повертаюся в коло й навмисне стаю між Аґнєшкою і незнайомим селюком. Шепочу їй на вухо «пішли» й тягну за собою. Як не дивно, вона не пручається, лише лопотить по своєму, мабуть, питає, чого мені треба. Якби ж я знав, маленька. Йдемо в глиб подвір'я, аби нас ніхто не бачив. На нас дивляться незнайомі дяді, які стоять невеликим гуртом, курять і триндять про своє. Вони замовкають і стежать за нами. Ми заходимо в невеликий сад, у глибині якого в цілковитій темряві біліють дві постаті, які, мабуть, цілуються. Не звертаємо на них уваги, я припадаю до Агнєшки, на що вона, судячи з її дзвінкого сміху, чекала. Полячка гарно цілується, активно, пристрасно, одразу видно, мужиків мала табунами. Запускаю руку під спідницю, обережно повзу вгору, боюся, що вона пручатиметься, але… всьо нормально. Тільки–но починаю погладжувати їй попку, як

1 ... 59 60 61 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пацики, Анатолій Дністровий» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"