Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

— Я тут щасливий! Тож слухаю тебе, чарівна соляресо!

— Тільки не дивуйся, я хочу перетворити на лаву інопланетний камінь…

— Он як? — брови його зійшлися, і тепер гладенький лоб зморщився.

— Ти не збагнув? — спаленіла Ельда.

— Я просто боюся твоїх слів…

— Чому? Свого часу моя мати стала подругою того, хто прилетів із Землі. А я її донька, — багатозначно мовила вона.

— На Солярії когось чекають?

— Нікого, Ти прилетів!

— Але… Ельдо, я мушу неодмінно повернутися на Землю.

— І я з тобою!..

Ні, Сірано де Бержерак не міг відмовитися од щастя на Солярії, про яке мріяв ще на своїй планеті. І автор не допускає неправди. Тому рішення про те, що на Землю полетять троє, було одностайним і таким природним, як і включення Сірано до суспільства Солярії…

Призначеного дня на знайомій луці, що за солярійський рік набула свіжого різнобарв’я, в корабель, схожий на башту в Альпах, піднялися Тристан і Сірано. За тамтешньою традицією, перед відльотом ніяких урочистостей не проводилося.

Вони з нетерпінням чекали Ельду. І ось вона вийшла з карети, проте була зодягненна не для подорожі — в тонкому напівпрозорому вбранні.

Спинившись біля корабля, вона крикнула:

— Тату-у! Сірано-о! Я не полечу з вами. Зрозумійте мене. Я люблю вас обох! Але обов’язок жінки… Перед майбутньою дитиною…

Ельда — єдина із соляріїв, хто проводжав посланців “Місії Розуму і Серця” в політ до далекої Землі. Мов прикута, стояла вона поодаль і, коли ракета, важко струснувшись, поринула вгору, жалібно дивилася в небо. По її щоках текли сльози. І невідомо — плакала вона від горя чи від щастя.

Того Сірано вже не бачив.

Невдозі з висоти Ельда здалася йому білою цяткою, а потім узагалі розтанула в імлі, що оповила планету.

Немає більшого подвигу, ніж віддавати себе людям.

Сократ

Як запропонував Сірано, Тристан м’яко посадив зоряний корабель у Новій Франції, на північ від річки Святого Лаврентія. Так назвав її французький мореплавець Картьє. В безлюдному місці, в горах, башту ніхто не міг помітити.

Та їм не вдалося одразу вийти із “зоряного схову”. Дало про себе знати стомлене серце Тристана. Блідий, виснажений, він нерухомо лежав на ложі в круглому приміщенні.

— Друже мій, — звернувся від до Сірано, роблячи паузи між словами. — Сили полишають мене, мовби випив чашу цикути. Але душа спокійна, бо я не помилився, спинивши вибір на тобі, своєму спадкоємцеві. Тепер ти повинен один служити Добру.

— Облиш, учителю! Я вірю: ти житимеш! Що я можу без тебе?

— Не перебільшуй, Сірано, прошу тебе. Ніколи й нікому не називай мого імені, але пам’ятай поради, як пам’ятав їх великий Сократ.

— Хіба ж можна нас порівняти? Він учив людей блага.

— І ти повинен учити. Дотримуйся життєвого кредо вашого великого філософа Декарта: поки мислю — існую.

— Свого часу я захищав його книги від бузувірського вогню.

— Я чув про твій подвиг. Але віднині шпагу доведеться вкласти в піхви назавжди, щоб пером служити Добру.

— А чи зумію? Правда, раніше складав вірші і навіть написав комедію…

— Твоя зброя — сміх. Збагни це. Викривай зло, несправедливість, жорстокість влади.

— І церкви!

— Так… Але тут ти повинен бути особливо обережним. Церковники можуть накласти заборону на твої твори, якщо ти не помістиш їх у кольчугу.

— Яку кольчугу? Я ж завжди бився без неї!

— Тоді ти був, крім дуелянта, жартівником, дотепником. Таким зостанешся і в своїх творах. Ото і є маска, сильніша за метал. Як, до речі, згодилася вона мені, коли я в Англії приховував свою “інопланетну виродливість”.

— А я, навпаки, виставляв її напоказ. І карався, бився за неї, так нічого й не досягнувши…

— Чому? Адже ти визволив з ув’язнення Кампанеллу, якого з почестями всиновила б наша планета.

— Я готовий пером розповісти людям про те, що відаю про Солярію, чиїм іменем Кампанелла назвав свою працю “Місто Сонця”.

— Він змалював ідеальний життєвий устрій. Тобі ж доведеться діяти інакше, — викривай земну потворність. Хай у книгах люди пізнають самі себе і ті безглузді стосунки, що склалися на Землі.

— Я для контрасту спробую написати про чудеса Солярії.

— Остерігайся, друже. Ніхто тобі не повірить, а то ще й обізвуть брехуном або божевільним. А книги заборонять, мудрі поради взагалі відкинуть… Подай-но мені, будь ласка, лікувальну крупинку, сил не вистачає.

За годину Тристанові стало трохи легше, і Сірано знов жадібно всотував його мудрі настанови, аби в майбутньому відчувати поруч свого Демонія.

— Як бути, щоб ти не зажив слави брехуна? Пересип відомі тобі “чудеса” щасливої Солярії нісенітними викрутасами. Хай читачі відчувають: всі ці “вигадки” однаково смішні й безглузді. Та через сотні літ, зрівнявшись своїми знаннями із соляріями, люди зуміють розібратися, де ти жартував, а де пророкував. І все ж треба їм переконливо показати, що вже тепер жити так не можна.

— Жартувати і “ховати перли в каміння”?

— Так, так! Але те каміння має летіти у визначену ціль, крушити несправедливість, злочинство.

— Я буду поетом у герцога д’Ашперона і неодмінно напишу трагедію, щоб допомогти нашій загальній справі. І ніколи не служитиму чванству кардинала Рішельє.