Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

що жінці неможливо уявити собі свого сина п'ятдесятирічним чоловіком, з червоним носом, неголеним та лисим, від якого відгонить сигаретами й віскі і який постійно честить уряд, хоч би який він там був. Однак мене, скажу відверто, переслідував куди жахливіший образ. Я бачила Тома фанатичним радикалом, що заради своєї партії залюбки піде на будь-яку підлоту й брехню, уявляла собі, як усе його життя минає у брудному, імлистому тумані пропаганди й ворожнечі, котрий оточував багатьох Честерових послідовників, наприклад, того ж Гулда. Звичайно, я розумію, у наші часи не можна обійтися без партій і боротьби між ними, і, напевне, пропаганда все-таки краще, ніж убивство, але мене жахала сама думка про те, що у цю боротьбу буде втягнуто мого сина.

55

Якось ми з Честером їхали у відкритому ландо з мером однієї з округ Іст-Енду, який теж брав участь у додаткових виборах. Коли ми в'їхали на міст Беттерсі, Честер почав розповідати (він уже встиг вивідати, що мер добрий сім'янин,— Честер напрочуд швидко знаходив «спільні інтереси» з можливими прибічниками), що Том часто потихеньку втікає від няньки саме сюди, на цей міст, на своє улюблене місце, і дивиться на річку.

Проїжджаючи повз це місце, ми всі глянули туди — і дружно ойкнули: там стояв Том і, перехилившись через парапет, дивився, як з баржі розвантажують гравій. Він так сильно перехилився вниз, що я злякано крикнула: «Стій!» і, не дочекавшись, доки візник спинить коней, вискочила з ландо. Мені здалося, ще мить — і хлопчик зірветься вниз. І справді, Том так захопився, що мало не втратив рівновагу. Підхопивши його на руки, я заговорила з ним, та він, здавалось, і не помічав мене. І лише коли я знову опустила його на брук, він подивився на мене з великим подивом, ніби щойно прийшов до тями.

На зворотному шляху чоловіки почали підсміюватись над ним (мер висловив припущення, що Том прогулює уроки і натомість вивчає «умови праці вантажників», бо це може знадобитися на майбутніх виборах його татусеві; мер вважав, що найкращий спосіб сподобатися хлопчикові — це його піддражнювати), але у Тома ще довго був розгублений вигляд, ніби він не міг звикнути до цього чужого йому світу, куди його так зненацька і так грубо перенесли.

А Честер — останнім часом це вже стало в нього звичкою — скористався нагодою прочитати хлопчикові мораль. Деякі люди, сказав він, схильні розважатися тим, що витріщаються з мосту на те, як розвантажують баржі; а чи замислюються вони над тим, як мало заробляють ці вантажники і як важко їм живеться?

Спершу його слова не дійшли до моєї свідомості,— як і Том, я перебувала в зовсім іншому вимірі. Страх, що пронизав усю мою істоту, коли мій хлопчик у мене на очах мало не загинув, розбив у моїй душі щось звичне й задубіле, випустивши на волю цілий рій почуттів, які тепер шугали й стиналися між собою у темних проваллях свідомості. Від руки Тома, що міцно стискала мою, ніби я була для нього єдиним зв'язком з реальністю, струміла якась владна енергія. То була навіть не любов, не волання про допомогу (на ту мить Том так само мало думав про мене, як і про Честера) , а щось зовсім, зовсім інше. І це інше нагадувало мені про те, що я вже почала забувати, хоч і не хотіла цього,— про речі, без яких дитина не може бути щасливою. Мені здається, що в дитинстві я мала це щастя, якого був позбавлений Том. Не знаю, як назвати це щастя, можливо,—«чиста радість буття».

І раптом мені стало так гидко! Гидко через те, як мій любий Честер скористався сьогоднішнім випадком, аби прочитати Томові чергову лекцію на соціальну тему. І я собі вирішила: «Лишати й надалі його під Честеровим впливом — це злочин».

Уся політична атмосфера, в якій ми жили, здалась мені раптом надзвичайно задушливою, непридатною для життя. Несподівано,— аж сама здивувалася (мене ще й досі лихоманило від думки про те, що Том міг зірватися в річку!),— я сказала, що мушу негайно відвезти малого додому.

Чоловіки віддали нам ландо. Я картала себе за те, що завдаю їм стільки клопоту, і відчувала, що вони вважають мене за типову пані, вередливу й розбещену. Але грати й далі роль зразкової дружини мені вже було нестерпно. Я була змушена, просто таки змушена покласти цьому край.

56

Звичайно, єдиною можливістю витягти Тома з політиканської атмосфери Гросвенор-Парейду — було віддати його в закритий коледж. Я знала, що Джіма відіслали до школи у шестирічному віці, коли батьки його були за кордоном, а пізніше він вступив до Істборо [10]. Всі Леттери кінчали Істборо, і ні в кого не було сумніву, що ми пошлемо туди й Тома. Тітонька неодноразово нагадувала мені, що час уже вписати туди Тома, але я знала Честерове упередження щодо подібних навчальних закладів, та й не так просто було сказати йому: «Тома треба відправити до школи, щоб розлучити з тобою. Ти надто тиснеш йому на психіку». Честер однаково б не погодився з цим (скоріше просто не зрозумів би мене); головне ж — з ним довелося б довго й нудно сперечатися,— родинні традиції для нього не існували.

Я гадаю, для більшості родин нема кращого звичаю, ніж розлучати батька з сином, коли у хлопчика починається перехідний вік, але (тепер я це добре розумію) у тих родинах, де так роблять (і де батьки переважно посідають високе становище або мають надто крутий норов), про це не думають і не говорять. Та, кажучи правду, балачки і навіть роздуми про таке можуть тільки все зіпсувати. Цей звичай передається з роду в рід, як віра (про яку теж не сперечаються), або, скажімо, форма носа.

Але Честерів «спадок» був, порівняно з моїм, трохи інакший, і мені доводилося майже з кожного приводу сперечатися з ним. Заговоривши нарешті з Честером про школу, я зрозуміла, що суперечка буде значно серйозніша, ніж мені