Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

“Речовина, з якої мене створено, — далеко не ідеальна для розумної істоти. Вона не дає можливості міняти зовнішність, структуру”.

“А що краще? В усякому разі не речовина, а енергія, що здатна переходити в ту чи іншу речовину і знову повертатися, ділитись і збиратися воєдино, залежно від мети…”

І все-таки Ант не був певен, що, навіть створивши себе в ідеальній формі, навчиться розуміти інших. Згадав, як його предки і творці часто не розуміли самі себе. Він викликав У пам’яті багато людей, почув їхні голоси, їхні запитання, їдо лишилися без відповіді, їхні заклики, що не мали відгуків, відчув їхній біль, відчув самотність у натовпі і в сім’ї. І ще подумав: “Як же я зрозумію істоту з іншого світу, у якої зовсім інша будова і інший досвід? Невже розуміння — Це не найважче, а неможливе, і кожен розум лишається врєщтою наодинці з собою в порожнечі, ще холоднішій і байдужішій, ніж порожнеча космосу?”

Ант зустрів об’єкт уже недалеко від сонячної системи. Мерехтливу оболонку не могли пробити промені та хвилі, і сигомові пощастило встановити тільки, що під нею є щось кругле, схоже на величезний аеростат. Сигом спробував підійти до об’єкта з іншого боку, але об’єкт трохи повернувся навколо своєї осі. Сигом зробив ще кілька маневрів і впевнився, що об’єкт реагує на його рухи. Можна було припустити, що це система, якою хтось керує, можливо навіть — жива істота чи корабель… “Аби з’ясувати, що це таке і які його наміри, доведеться перетнути йому шлях до сонячної системи, — подумав Ант. — На всякий випадок…”

Коли сигом згадав людей, у його мозку виникло складне почуття — лагідність, жаль, ніжність, співчуття, гордість… Він пригадав нервового і самовпевненого юнака Антона, який заприсягся подолати бар’єри часу, його поспішні судження і запальність, з якою він їх обстоював. Антон ріс, платив молодістю і здоров’ям за досвід, ставав досвідченіший і обережніший, іноді вважав себе гіршим, ніж замолоду. Він змінився і змужнів, але його мрії лишилися загалом ті самі, і виявилося, що він їх не зраджував. Сигом побачив у своїй пам’яті дівчину Оксану, яка стала його дружиною, і той день, коли вона з донькою проводжала його в лабораторію на Дослід, під час якого він загинув, щоб повернутися безсмертним сигомом. Він розпізнав у своїй пам’яті поряд з Антоном друзів — Іва і Марка, почув їхні суперечки і навіть рип снігу під лижами. Коли це було? “Татку, ти такий дужий”,казала донька Віта. “Ти ж добрий”, — запевняла вона батька, знайшовши бездомне цуценя. Він знав: там, на Землі і планетах — на батьківщині людства — людей і сигомів — мільйони дівчаток кажуть те саме своїм батькам. Там чекають на нього, Анта, розвідника і захисника Всесвіту. Все, що змогли, вони віддали йому, і тепер він повинен застосувати все це і той досвід, який набув у мандрівках, щоб розгадати незрозумілий об’єкт, а коли буде треба, захистити від нього людей. Він покликав на допомогу Пастера, Паскаля і багатьох учених: біологів і астрономів, математиків, конструкторів — і вони одразу відгукнулися в його пам’яті. Він покликав найголовніших своїх порадників — письменників-фантастів, і вони показали йому на сторінках творів сотні істот, схожих на об’єкт, який він зустрів. Але схожі — це ще не такі самі. Як встановити ступінь подібності?

Ант розтягнув свою енергетичну оболонку двома крилами, розгорнув їх так, щоб схопити об’єкт у півкільце.

Сигом думав: “Я ж уже знаю, що найважче — зрозуміти іншого. І коли я не можу зрозуміти Тотів, чиї думки читав, і навіть дівчинку Ехорі, то як же я зрозумію об’єкт? Чи знайдеться що-небудь, що може стати місточком між нами, а чи всі мої зусилля даремні?..”

Ант помітив, як об’єкт розвернувся, з його оболонки висунулися загрозливі щупальці. Він став схожий на величезних восьминогів, яких сигом бачив на одній із планет сузір’я Ліри. Однак ті не мали енергетичних оболонок, і Ант зміг розгадати їхню незлобиву суть, перевтіливши на деякий час у одного з них частину власної енергії.

“Коли я не можу розгадати його, то повинен хоча б розпізнати дії. Він ніби намагається перетнути мені шлях. Шлях до сонячної системи?..”

“Тепер я можу перевтілюватися, набирати різного вигляду. Я міг би перевтілитися в нього, побути ним і таким чином розгадати його, але не знаю будови об’єкта…”

Сигом здійснив ще кілька маневрів, більше й більше переконуючись, що об’єкт справді намагається перетнути йому шлях… Його дії були схожі на дії Анта, ніби у нього була… така ж мета…

Хвилювання Анта досягло меж, розчинилося невидиме вікно, показало те, що досі було заховано.

“Мета. Мета… Мета дій, мета пошуку, мета життя, єдність мети…” — стукало в мозку.

Сигом зібрав енергію у психовипромінювач і, до краю напруживши мозок, подумав про свою мету — про пізнання і творчість, про те, що треба вивчити і перебудувати. І ще він подумав про своїх творців, повторюючи слова, які вони придумали. І він почув…

Сигом Фер наштовхнувся на неї під час чергового патрульного обльоту сонячної системи. Туманність була дуже дивна — вона рухалася по короткій прямій, швидко міняючи форму. Фер увімкнув локатори, але промені відбилися від туманності, не проникнувши в неї.

Статут патрулів точно вказував, що треба робити за таких обставин, і Фер, визначивши потрібну цятку в просторі, швидко метнувся до неї, щоб перетнути шлях туманності. Але туманність повелася так, ніби мала розум. Вона блискавично подолала величезну відстань і підійшла до заповітної