Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Вас, певно, дивує, чому я витратив стільки енергії, щоб розв'язати таке питання. Але коли ви врахуєте, скільки потрібно часу та праці, щоб пробитись крізь стінку ящика, тобто, щоб зробити «крок вперед», коли уявите, що на це витрачається цілий день, тоді ви погодитесь, що не слід поспішати, а краще вибрати, по можливості, правильний напрямок.

Зрештою я не дуже довго вирішував, який шлях вибрати. Довше розповідати про це. Загалом я думав усього кілька хвилин. Але так приємно було випростатися на весь зріст, що я простояв близько півгодини.

Відпочивши як слід, я просунув руки у верхній ящик і, підтягнувшись вище, взявся до роботи.

Відтоді, як я опинився у верхньому ящику, я відчував якусь особливу радість. Я знаходився в другому ярусі вантажів на висоті шести футів від дна трюму. На цілих три фути вище, ніж був, на три фути ближче до палуби, до неба, до людей, до волі!

Уважно оглянувши стінку ящика, в якій збирався прорізати отвір, я ще більше зрадів, помітивши, що це буде неважко. Одна дошка хиталася, бо дно ящика було майже зовсім вибите. До того ж, просуваючи лезо ножа в щілину, я переконався, що сусідній ящик на відстані кількох дюймів від мене. Я ледве міг дістати його кінчиком ножа. Це відкривало широкі можливості. Досить вдарити по дошці як слід, і вона вилетить.

Я так і зробив. Взувшися в черевики, я ліг на спину і почав гатити по дошці підборами.

Незабаром почувся скрегіт. То з деревини витягалися цвяхи. Ще удар, ще — і дошка вилетіла, провалившись між ящиками. Я навіть не зміг її дістати.

Тієї ж миті я просунув у отвір руку, щоб дізнатись, який там вантаж. Але хоч і намацав шершаві дошки ящика, однак не зміг визначити характер вантажу.

Я вибив ще одну дошку, потім третю, тобто останню, і попереду відкрився широкий отвір.

Це давало мені змогу добре дослідити, що знаходиться далі. На мій подив, виявилося, що передо мною рівна дощана поверхня. Вона, мов стіна, простягалася на всі боки, і я ніяк не міг дотягтися до її краю.

Очевидно, це ящик зовсім іншої форми і розмірів, ніж ті, що траплялися мені досі, але я не міг угадати, що в ньому. Не схоже, щоб сукно, бо ящики з сукном зовсім не такі, і не полотно — останньому я навіть зрадів.

Щоб дізнатися, що в ящику, я встромив лезо в щілину між дошками. Там було щось схоже на папір. Але це була тільки упаковка, бо далі мій ніж натрапив на щось тверде й гладеньке, мов мармур. Натиснувши на колодочку, я відчув, що то не камінь, а тверде й досить добре відполіроване дерево. Я вдарив по ньому ножем, і воно відгукнулось якоюсь дивовижною луною, наче під ним були дзвоники або струни. Але я нічого не зрозумів.

Лишалося єдине — перерізати дошку ящика. Тільки тоді я дізнаюсь, що в ньому.

Я зробив так, як і раніше: вибрав одну дошку і почав перерізати її. Вона мала близько дванадцяти дюймів у ширину, і тому я мучився над нею кілька довгих години. Ніж мій вкрай затупився, і працювати було дуже важко.

Нарешті дошка піддалась. Відклавши ножа, я почав тягнути її на себе за відрізаний кінець. Простір між ящиками давав мені змогу розхитувати дошку так, що з неї кінець кіпцем повилітали цвяхи, а сама вона впала вниз.

З другою половиною я впорався в такий же спосіб. Зараз у великому ящику утворився отвір, цілком достатній, щоб дослідити його вміст. Тверду й гладеньку поверхню якогось предмета закривали аркуші паперу. Витягнувши їх, я оголив поверхню і провів по ній пальцями. Це було дерево, але так відполіроване, що воно скидалося на скло. Судячи з цього, можна було подумати, що це поверхня стола з червоного дерева. Я й залишився б при такій помилковій думці, якби не постукав по дереву кісточками пальців і не почув уже знайомий мені лункий звук. Я постукав дужче, і у відповідь почувся довгий вібруючий музикальний звук, ніби десь далеко грала еолова арфа.

Тепер я зрозумів, що великий предмет — це фортепіано. Колись я бачив такий інструмент. Він стояв у кутку нашої маленької вітальні, і моя мати частенько видобувала з нього чарівну музику.

Отже, предмет з широкою відполірованою поверхнею, що перетнув мені шлях, не що інше, як фортепіано.

Відкриття засмутило мене. Фортепіано, безсумнівно, стане якщо не цілковитою, то серйозною перешкодою, на моєму шляху. Очевидно, воно велике, набагато більше того, що було у вітальні моєї матері. Воно стояло на боці, кришкою до мене. З резонансу, що відповідав на мої удари, я визначив, що кришка виготовлена з суцільного червоного дерева завтовшки в дюйм або й більше, бо скільки не намагався, я так і не знайшов на ній жодної щілини. Отже, щоб пробитись крізь таку кришку, необхідно було просто прорізувати отвір.

З таким інструментом, як у мене, важко було б прорізати потрібної величини діру, навіть в м'яких ялинових дошках, а тут передо мною міцне червоне дерево, до того ще відполіроване й вкрите лаком. Нічого й думати.

Але якщо навіть мені пощастить проробити отвір в кришці фортепіано — страшенно виснажлива, однак посильна праця, — що тоді? Адже доведеться витягати весь його внутрішній механізм, а який він, я не знав. Я пригадав тільки, що всередині фортепіано безліч пластинок з білої та чорної слонової кістки, велика кількість металевих струн та різні планки, що перетинають внутрішню частину вздовж і впоперек, тому важко буде усе це розібрати й вийняти. А далі знову стіна з червоного дерева