Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Поодинці, звісно. Всі вони, від управителя до останнього козачка, повинні доносити мені на своїх товаришів. На кожен переступ, на кожне відхилення від обов'язків. Винний карається, а викажчик обдаровується. Через це вони шпигують один за одним винятково старанно, ненавидять один одного, але зв'язані в один вузол. Результат ви вже, здається, помітили.

— Ці люди шпигуватимуть і за мною? — спитала вона мило.

— Тільки відповідно до нашої умови.

— А коли я ненавмисне щось учиню не так? — спитала вона сміливо. — Накажете повести мене до стайні?

— О ні! — засміявся граф. — Просто, це мене засмутить. А я сподіваюся, що ви того не бажатимете… Чи не так, моя кохана?

— Звісна річ, любий! — сказала графиня й прикусила губу…

Про всі ці сакраментальні речі довідався київський світ завдяки напрочуд талановито написаним листам, що їх таємно посилала графиня до матері, сестри й генерал-губернатора Бібікова. Вона скаржилася на гнітючу обстановку Графського дому, з'являючи, що терпить усе це тільки для блага їхньої родини: відтепер і мати й сестра мають змогу вести широке життя і їм відкрито доступ у вищий світ. Зрештою, треба подумати й про пристойну партію для сестри. У листах до сестри вона оповідала подробиці інтимніші: про те, що граф перебуває біля неї невідлучно, що возить її в костьол і гуляє з нею в своєму чудовому парку не інакше, як надівши на неї півмаску. Цю ж таки деталь вона повторила і в листі до генерал-губернатора, скаржачись на невиносну нудьгу; їй так бракувало світського товариства, розваг, шуму й нових облич. Тут такий герметичний світ, що вона починає забувати лиця своєї матінки й сестри. Граф наділив її розкішним гардеробом, написала вона сестрі, і єдина її справжня розвага в цьому домі — приміряти все це, особливо ж коштовності; щодня вона змінює вбрання по тричі, але втіхи це не приносить ніякої, бо хоч граф і висловлює щоразу захоплення її красою, але їй було б приємніше, щоб ту красу й багатство помічало більше людей. Ці листи Анеля передає через підкуплену прислугу й посилає кожен із трепетом, адже тут прийнято доносити про все графові, і коли він про це дізнається, виникне такий скандал, наслідків якого не вгадати.

Сестра з матір'ю лили сльози над цими листами, а Бібіков, навідуючи їх, вергав громи, хоч нічим зарадити не міг, незважаючи на свою майже безмежну владу. Графиня ж писала, що вона починає сохнути, що погано спить, а коли засинає, то її мучать жахливі привиддя. Граф ставиться до неї з підкресленою шанобливістю й увагою, але від того їй анітрохи не веселіше…

У першу ніч по приїзді в Тульчин вона сподівалася спочити, але тільки стемніло і дім почав упадати в сплячку, почулися чавунні кроки (цьому вже був свідком я сам), які, здавалося, розлунювались у кожному закапелку дому. Анеля затремтіла і завмерла в ліжку, прислухаючись до тієї залізної ходи, — кроки наближалися. Беззвучно хитнулися на змащених петлях двері, і вона побачила дебелу постать, яка майже затулила прочіл. Зачинив двері, взявши їх на ключ, а тоді стягнув з неї покривало. Вона зойкнула, гострий біль примусив її скрикнути, але витерпіла все з покірливістю, бо відчула: коли б почала опиратися, він би озвірів.

Граф не затримувався в неї довго.

— Маємо домовитися ще й про це, — сказав розважно. — Перший тиждень приходитиму до вас щовечора. Другий і третій тиждень — через день, решту часу — двічі на тиждень. Це вас улаштовує?

Але вона не слухала його: ридала. Спазматичне й відчайно, заливаючи подушку слізьми й кусаючи й. Він спокійно стояв біля неї й чекав. Чекав, доки виплачеться. Коли ж вона втомлено завмерла, торкнув й волосся долонею.

— Виплачте, пані, всі зайві й непотрібні сльози — це дуже піде вам на користь. Я хочу, щоб ви народили мені сина…

Покинув її саму, розтерзану й розтоптану; здалося, що на ній живого тіла немає. Треба було встати, змінити білизну, але не могла стримати конвульсійних, майже істеричних ридань. Тільки під ранок вона заспокоїлася. Тоді й здивувалася сама на себе, на свою вразливість і відчай. Не їхала сюди, як овечка, котру везуть на заріз, а як завойовниця. Це правда, що була байдужа до чоловіка, але твердо знала: її чекають не тільки квіточки. Не була байдужа до власної долі, а задля цього можна було б витримати й більші випробування.

Майже спокійно встала з ліжка й сама замінила постіль. Змінила нічну сорочку, а тоді підступила до дзеркала. Блідий світанок плив із широчезного вікна й заливав усе сірим присмерком. У тому присмерку вона й побачила себе. Прекрасна, як богиня, дивилася змученими й надмір блискучими очима. Вуста її ледь-ледь кривилися, а на оголеному плечі виднівся слід од його залізних пальців. Була як метелик, що народився в перших хвилях світла, і хотіла, як той-таки метелик, жити. Хотіла перемогти в цьому, здавалося б, безнадійному поєдинку.

— Ти, дурний, жорстокий, звироднілий маніяче! — прошепотіла вона, вдивляючись у того розтривоженого метелика, що так ненадійно мерехтів у присмерку. — Ти сильніший за мене й брутальніший, але свій мільйон я таки заберу!..

Життя потекло одноманітне й нудне. Вставала якомога пізніше — любила помріяти після сну, відновлюючи в пам'яті незначні події свого дівочого життя. Марився їй тоді однорукий генерал-губернатор з блискучими, як вуглики, очима; марився і прегарний молодий учитель, який пізніше стане інспектором Першої київської гімназії, — він часто з'являвся в театрі й на концертах, й найгарніші панни аж мліли, милуючись із його лискучих кучерів. Раз випадково навіть зіштовхнулася з ним на контрактах, він чемно вклонився й попросив вибачення…

Анеля знала, що в її череві вже зріє плід, плід од іншого, котрий вирвав її з того оманливого світу, бо й сам був не від світу. Любила той загублений світ і марила: як добре жити в його веремії! Хай би наморочилася в неї голова, хай би кружляли біля неї молодики з такими кучерями, як у того вчителя, — руху і вражень їй хотілося. Через це й дозволяла, щоб обіймали її після сну гріховні марення, мліла й відчувала блаженство навпереміж із смутком — не знала, чи випаде їй колись вирватися з цього ув'язнення.

Потім убиралася, дозволяючи при цьому собі трохи поковерзувати над покоївками, але ніколи не ображала служниць брутально — хотіла жити із ними у приятельстві хоч би для змоги передавати матері свої листи… Здригалася, коли думала, що через півгодини сидітиме за столом навпроти чоловіка, що не покидатиме він її до вечора, хіба відпускатиме перевдягтися до обіду й до вечері.

За сніданком він полюбив розповідати їй про своє життя, а коли розказав усе, що тримала його пам'ять, почав викладати історію роду. Слухала це з інтересом, адже й сама належала вже до тих, раніше майже міфічних, Потоцьких, серед яких було стільки знаменитостей. Полководці й поети, державні діячі, некороновані властителі величезної кількості міст і сіл — їх не оминути, пишучи історію цього краю. Граф Мечислав пишався з того. Коли ж він пишався, голос його ставав деренчливий і неприємний, і вона несамохіть починала дратуватися, майже не слухаючи тих і справді дивовижних оповідей. Миттю відчував її стан і легко переводив мову на справи насущні: про слуг, управителів і про теперішні їхні господарчі справи. Але від того вона й нудитися починала, хоч і робила уважне лице.

— Це заскладне для жіночого розуму, — казала.

— Слушно, — буркав граф, дивлячись у тарілку й викликаючи на вуста всмішку, яка завжди її ображала й обурювала. — Може, розповісте про своє минуле ви?

Але вона не вміла та й не хотіла розповідати.

— У мене було нецікаве й убоге життя, і я не пригадую в ньому жодної історії, — казала й відала, що догоджує йому: і життям її та й родом граф Мечислав цікавився найменше. Зрештою, пропонував їй таке насамкінець трапези, щоб не вельми себе жіночими розповідями утяжувати.

Після сніданку вона мала грати на фортепіано. Але уроки музики свого часу їй давалися нелегко, через це й могла небагато. Але фортепіано звільняло її од розмов, окрім того, вивчила кілька нових п'єс і за цими вправами проводила годину-другу. Він терпляче сидів у глибині покою, курячи довжелезну люльку. Біля нього напохваті стояв виструнчений козачок на той випадок, коли люлька погасне й треба було б викресати вогню, — кресало й огниво висіло в козачка біля пояса. Викуривши люльку, граф відсилав козачка й дивився на дружину пильними очима, наче кіт, котрий чатує за мишею. Тоді вона й починала збиватись у грі, бо знала, чим це закінчиться.

Важко зводився з фотеля і йшов, залізно гупаючи, до інструмента. Фортепіано чутливо постогнувало від важких струсів: вій схилявся над Анелею, і вона чула тютюновий перегар.

— Може б, пані дозволили зіграти цю п'єсу мені?

— О, звісно! — схоплювалася вона, а він притримував її примушував сісти поруч.

Грав досконало. Тоді Анеля, здається, найдужче й ненавиділа його, бо принижував й цією грою. Робив із неї нікчему, їй доводилося збиратися на силі, щоб стримати сльози, які чавили горло. Граф же Мечислав наче забував про її присутність.

– Із вас міг би вийти великий музикант, — казала вона підхлібне, щоб загасити недоречний спалах роздратування.

— Музикант із графа Потоцького? — реготав він. — Скажіть щось смішніше…

"Звісно, — подумала вона, — людині, котра володів такою громадою людських душ, ні для чого бути музикантом. Йому взагалі можна бути ніким…"

По тому вони йшли гуляти. Допомагав дружині прикріпити півмаску, відтак відступав на крок і дивився.

— Ви, пані, найчудовіша жінка, яку я будь-коли зустрічав, — казав захоплено.

— У масці, пане?

— У масці ви таємнича. Обіцяєте хвилюючу розгадку. Найчудовіше в цій історії, що розгадка, а дається вона тільки мені, приносить більше сподіваного.

— Але ви вже знаєте розгадку, пане! — казала вона стримано.

— Знаю, але щоразу чудуюся!

Могла б утішитися з цього зовсім не недоладного комплімента, коли б не вимовлявся він людиною з такими лихими очима. Окрім того, вимовлявся згорда, майже крізь зуби, і вона не могла до кінця збагнути: каже він це сердечно чи в словах отих — прихований глум? Саме підозра про можливість такого глуму й гнівила її — у цей момент рада була, що на її обличчі маска, — не потребувала корчити вдавано задоволеної міни.

Слуги приносили шубу, і він сам загортав дружину в хутра.