Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

Але кантор і канториха теж опинилися в руках купки людей, ломжинських євреїв з їхніми жінками. Ті накинулися спочатку на кантора, потім на канториху, потім на їхніх діточок, цілували, обіймали їх і міцно-міцно притискали до грудей.

Серед цих євреїв були такі, що давно вже американізувалися, але й траплялися ще зовсім "зелені", які не втратили нічого в своєму колишньому вигляді, навіть не зняли з шиї червоних хусток.

Жінки теж були різні: справжні американки й напів-американки, що вже звуться місіс і леді, мають крислаті капелюшки на головах і золоті зуби в роті; були й такі, що досі ніяк не можуть розлучитись з перуками, які звичайно носять у Ломжі справжні Єнти й Мірлі...

Всі ці типи, як "зелені", так і американізовані, як місіс, так і Єнти та Мірлі,— всі страшенно раділи своїм землянам — ломжинському канторові та його родині. І всі галасували, репетували, верещали, розмахували руками — неначебто це було не в Нью-Йорку, а на єврейській вулиці в Ломжі.

Ломжинці, чоловіки й жінки, напали на своїх земляків — кантора з його музичною сімейкою,— вчинили їм погром, тягли кожний до себе, цей на сніданок, той на обід чи на вечерю: "Ради бога, до мене!" "Ні, до мене! Слухати нічого не хочу!"

Ломжинський кантор з його сімейкою стояли зачаровані. Наче уві сні все це відбувалося. Бо відколи вони виїхали з Ломжі, відколи білукали по світах і животіли в лондонському Уайтчепелі, вони ніде ще не мали такого вітання, не бачили такої гостинності, такої теплої зустрічі, як тут, на американському грунті, навіть не могли собі уявити чогось подібного. Ба навіть у самій Ломжі вони ніколи ні в кого не були такими дорогими гістьми, як тут, у цьому щасливому вільному світі, в золотій країні Колумба. Навпаки, там, дома, серед рідних, серед євреїв, вони муляли очі кожному. І в дорозі їм часто натякали, що вони надто велика родина. Навіть містер Кламер, який був нібито близькою людиною — компаньйоном, можна сказати,— теж кілька разів дорікнув їм на пароплаві — хоч, правда, з солодкою усмішкою,— навіщо вони взяли з собою з дому увесь "скарб", не залишивши на пам'ять кількох дітей у Ломжі?.. А тут — ось маєте —вони раптом стали такими високими, такими жаданими гістьми, що їх мало не рвуть з рук, б'ються за них! Благословенна будь ця країна! Благословенний світ!

Кантор і канториха перезираються з слізьми на очах, а їхні музичні діти агж танцюють з радощів. Вони все ще не знають, кому раніше відповідати. Дасть бог, вони побувають скрізь. А що ж? Які тут можуть бути сумніви! Вони, дасть бог, відвідають кожного. До цього прийдуть на сніданок, до другого на обід, до третього на вечерю. Адже одна людина не може розірватися. Це правда, але ж така родина, нівроку, ха-ха... Нічого, бог дасть, усе буде гаразд! Усе буде гаразд!

Нісон Швальб стояв осторонь, спостерігаючи цю сцену, і радів від усього серця. Хто ще так, як він, знав, яка бідна й самотня була ця сім'я в Лондоні! А тут раптом виявилося стільки друзів, стільки приятелів! А що ж? Хіба він не знав раніше, що так буде? Знав, "щоб я так мав чуже добро!" На то ж це Америка. Благословенна країна! Шкода тільки, що він не має часу підійти до цих гостинних людей, подякувати їм за ломжинського кантора й за одним заходом ближче познайомитися та завести розмову про Америку, країну Янкі Дудл Колумба... Шкода! Голова Нісона ІПвальба в цю хвилину була заклопотана казна-чим, якоюсь причепою у червоній ротонді, що спершу накинулась на його сестру, потім на його брата, а тепер на Рафа-леска,— і цілує його, цілує, цілує, спершу в одну щоку, потім у другу, а тоді в губи. І знову в одну щоку, у другу, а тоді в губи. Нема кінця-краю!

Ні. Нісон Швальб цього не міг більше терпіти. Він підійшов до червоної ротонди, відірвав її від Рафалеска:

— Хто така це страховище?

Виявилося, що Рафалеско сам був щасливий, коли його врятували від цієї напасті. Він поправив скуйовджене волосся, зім'ятий капелюшок і познайомив їх одне з одним:

— Мій друг Швальб... моя давня знайома Врай... мадам Черняк.

Мало-мало не прохопилося в Рафалеска її справжнє ім'я: "Брайночка Козак".

То була вона.

Розділ 26

ПІД ЗВУКИ СУРМ І ФАНФАР *

Час, який обрала наша мандрівна артистично-музична комуна "Кламер, Швальб і К°", щоб прибути до Америки, був найкращий, найзручніший. Це, можна сказати, були справжні жнива в єврейському кварталі гомінкого, сум'ятного, сповненого гуркоту, метушні й ділової лихоманки Нью-Йорка.

Була осінь, коли єврейське життя в Сполучених Штатах Америки жвавішає після довгих сонливих тижнів літніх вакацій; коли пульс великого міста починає битися швидше, ніж завжди; коли видавці єврейських газет не знають, як упоратися з кричущими анонсами й величезними рекламами. Це здебільшого анонси, що кличуть вас до синагоги, нагадують про канторів синагоги, молитовне приладдя, новорічні поздоровні листівки і тому подібні святі речі, які так чи так стосуються бога. Одне слово, це було напередодні осінніх свят *, пора, яку можна визначити словами: під звуки сурм і фанфар. Як і в старому світі, тут, по цей бік океану, в новому світі, ці дні — перехідний період від старого єврейського року до нового, від літа до зими, період ліквідування всього, що є старе, віджиле, зужитковане. Період підчищення всього, що стерлося й зблякло. Період зміни служниць і службовців... перелицьовування вбрання, наймання вчителів до хедерів, переселення з однієї квартири до іншої. Одне слово, світ скрізь однаковий.

Ці дні тут називаються сезон.

"Сезон" — хороше, любе слово, найкраще в цій країні, де всі працюють однаково гарячково: і ті, що пропонують свої руки, й ті, хто купує ці руки; ті, що вмиваються потом, і ті, хто змушує вмиватися потом; ті, для кого нікель *— велика монета, й ті, для кого долар нічого не вартий; ті, що шукають шматок хліба, й ті, хто шукає розваг; ті, що скніють разом з жінкою й дітьми десь дуже високо на горищі або в підвалі, без повітря й світла, і ті, хто ціле літо гайнує на дачах, грає дні й ночі в покер чи пінокль — картярські ігри, майже такі ж хитромудрі, як наше очко й двадцять одно, або зовсім у таку гру, що у нас зветься фліртом, а в них "фльортейшн", яка полягає в тому, щоб нишком переманити чужу жінку або привселюдно обмінюватися дружинами, мовляв, моє-твоє — спільне, на все начхати... Сезон — це перехідний період, час оновлення, відсвіження й пожвавлення для всякого театру взагалі, а також і для єврейського, що посідає після преси чільне місце в єврейському кварталі Нью-Йорка. Єврейська преса має тоді робити по саму зав'язку.

Попервах з'являються невеликі замітки під назвою: "Новини єврейського театрального життя". Це здебільшого непевні чутки, висмоктані з пальців відомості, безневинні побрехеньки про залаштункове життя і нічим не підперті плітки. Наприклад: що такий ось директор театру ближчим тижнем повертається з Європи й везе з собою найви-датнішу співачку паризької опери; такий ось директор найняв таке й таке театральне приміщення; такий ось директор переманив до себе таку ось зірку; відома примадонна покинула єврейську сцену й перейшла на американську; відомий автор, який зажив невмирущої слави своїми музич-но-реалістично-драматичними творами, написав до сезону три реалістично-музично-патріотично-мелодраматичні п'є-си, які перевершили все, що досі ставилося в цій країні. При цьому робиться шанобливий уклін у бік якоїсь зірки, комплімент тій чи тій примадонні, співається дифірамб якомусь театральному директорові і дається схвальну оцінку тому чи тому авторові. Одне слово, це поки що звичайнісінька балаканина, яку дозволяє собі преса напередодні сезону, коли літо вже кінчається.

Зовсім інший вигляд має преса, коли театральний сезон розпочався й усі театри вже працюють. Якщо ви розгорнете єврейську газету, вам засліпить очі цілий ряд кричущих статей з величезними заголовками і безліччю прізвищ. На всіх сторінках миготять згори донизу саженними літерами пишні слова, дзвінкі фрази, що легко ллються й так само легко сприймаються, промовляючи вам про небесну насолоду, яку такий ось директор приготував для вас, і про справжню райську втіху, яку матимете ви в такому ось театрі. Ці всі хвальні статті так спритно написано, так хитро скомпоновано, що простий наївний читач широко розкриває рота й очі, не знаючи, що це: передова самого редактора чи своєрідна критика, панегірик, вияв захоплення розчуленого театрального рецензента? Ніколи в світі нікому не спаде на думку, що це просто добре сплачувана реклама, куплена за гроші газетна сторінка, в якій театральний директор може написати все, що йому заманеться. Отож він вихваляє на всі заставки свій театр, б'є в усі дзвони, сповнює повітря звуками сурм і фанфар.

Чи хочете побачити щось високе, щось таке, чого ви ніколи не бачили,— розлягається в газеті один, співаючи соловейком,— чи хочете провести хоч одну годину, добру і спокійну, в раю? Чи хочете почути справжні єврейські пісні й ревно плакати справжніми єврейськими слізьми, як у "Розбитих серцях"? Чи хочете від щирого серця сміятися з природного гумору та незрівнянного єврейського жарту, як у "Олрайтнику"? Чи хочете наситити око спогляданням новітніх багатих картин, патріотичних декорацій та устаткування, як у "Єврейській родзинці?" Чи хочете побачити неповторних танцюристів і танцюристок, яких ви ще ніде й ніколи не бачили? Приходьте на вечірні й ранішні вистави дивитися справжнє театральне свято "Вінчання" — найбагатшу єврейську трагікомічно-мелодра-матично-патріотичну оперету, найкращу з усіх, що будь-коли ставилися на єврейській сцені.

"Серед безлічі п'єс усіх єврейських театрів міниться "Семисвічник" таким яскравим світлом, що всі інші п'єси, показувані в інших театрах, бліднуть і втрачають будь-яку принадність!..— Так досить скромно оголошує директор ще одного театру.— "Семисвічник",— каже він з тим самим апломбом,— височіє серед них, наче велетень серед карликів. Ви вже бачили сльози в цій країні, сльози покинутих "удів" і нещасних "сиріток". Сльози загублених дітей і занапащених немовлят. Бачили вже муки знедолених дівчат і збезчещених жінок під час нелюдських погромів. Чули вже сміх на сцені наших театрів, натуральний сміх сердечного гумору та єврейського жарту.