Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Шок, — констатував він, звертаючись до сестри Кристини. — Цей хворий у шоковому стані. Ось тут, на передпліччі, невеличка подряпина. Перев’яжіть.

Неподалік від них стояв сивуватий чоловік, бгаючи в руках шапку.

— Мені вже можна їхати, пане лікарю? — спитав він.

Ковальський тільки тепер помітив його.

— Їдьте. Де ви його знайшли?

— У полі, недалеко від лісової сторожки. Там був бій, потім німці пішли, а він лишився в канаві. Вони його не побачили.

— Ви комусь казали?

— Та що я, дурень? — Селянин раптом замовк, побачивши Клосса, що виходив з кімнати чергового. Весь знітився.

— Минуло п’ять хвилин, — мовив Клосс.

Доктор Ковальський взяв свою валізку і мовчки рушив до дверей.

Коли вони ввійшли в квартиру, де мешкав Клосс, Курт сидів на кухні і саме вечеряв, але яка гарантія, що він не заглядав до кімнати? А цей лікар? Чи можна довіряти випадковому лікареві? Він одразу здогадається: це рана від кулі. І що робити потім з Евою? Як перевезти її до лісу? Якщо Лис загинув, для налагодження зв’язку потрібно кілька днів. Клосс зиркнув на годинник. Фон Роде вже чекає. Фон Роде пунктуальний і небезпечний. Чи він про щось здогадується? Сказав: “Обережно з польками”. Що це мало означати? А втім, хай їм чорт… Найважливіше за все Ева.

— Дайте мені якийсь пасок, — попросив доктор Ковальський,

Він відклав шприц і почав перев’язувати Евине плече. Дівчина розплющила очі, Клосс нахилився до неї.

— Янку, — мовила тихо і побачила Ковальського. — Хто це? — злякалася вона.

— Лікар, — відповів Клосс. — Мовчи.

Ковальський продовжував перев’язувати. Здавалося, він не слухає їхньої, розмови, а може, тільки вдає. Потім підвівся, закрив свою валізу.

— Її треба негайно відвезти до лікарні.

— Це неможливо! Ви лікуватимете її тут.

Ковальський стенув плечима. Сухо пояснив, що в неї — пахвова рана й порушення плечової артерії. Артерію треба зшити протягом двох годин, бо коли кровотечі не спинити…

— Це серйозна операція? — запитав Клосс.

— Операція серйозна. Відвезіть її до німецької лікарні

“Певне, цей лікар прикидається, чи він просто нічого не розуміє?..” — подумав Клосс.

— Ви зможете зробити цю операцію? — Клосс говорив майже пошепки. Відчував на собі пильний погляд Ковальського.

— Ви так само добре знаєте, як і я, що про такі лікувальні процедури треба повідомляти’німецькі власті.

— Я все беру на себе.

— Я хотів би знати більше, — вів далі Ковальський. — Я ризикую.

— Ви й так досить багато знаєте, — Клосс відчував, що повністю віддається в його руки, але чи мав він інший вихід? Чи існував цей вихід взагалі?

— Ви маєте машину?

— Немає в мене машини. — Клосс гукнув Курта. Хлопець ще доїдав вечерю, здавався байдужим, ніщо його ніби не дивувало. Клосс наказав йому знайти дрожки й відвезти дівчину до лікарні. Сам мусив іти до фон Роде. Довірив Еву Ковальському і Куртові. Не було в нього іншого виходу. Дрожки саме під’їжджали, коли Клосс виходив з дому. Старий візник був переляканий. Вже минула поліційна година, але коли солдатові так потрібно…

“Коли б тільки не натрапити на патруля, — молився Клосс. — Коли б тільки не натрапити на патруля…”

5

У лікарні сестра Кристина не відходила від чоловіка, привезеного в шоковому стані. Вона вже зробила йому ін’єкцію, тепер перевіряла пульс і чекала, поки хворий розплющить очі. Хотіла, щоб він розплющив очі. У нього було гарне обличчя, це, мабуть, таки не селянин і не з містечка він. Скидався радше на вчителя гімназії, аніж на партизана. Вона вже потрусила кишені його піджака і пальта. Не знайшла жодного папірця, лише пачку німецьких цигарок, чисту хусточку з вишитими літерами “А.К.” й кілька пожмаканих марок. Взяла його долоню й побачила золоту обручку. Завагалася. Цієї миті помітила Стефана. Стояв позад неї вже, мабуть, кілька хвилин. Так само уважно розглядав хворого.

— Хто він? — запитав.

— Не знаю, — відповіла Кристина. — Привезли його з села.

— Це його піджак? — Стефан простяг руку до кишені.

— Облиш, я нічого не знайшла. — І в цю мить вона спалахнула люттю на Стефана, яку тамувала вже тривалий час. — Де ти був учора?

Він байдуже знизав плечима.

— Не пам’ятаю. Гадаєш, веду щоденник? Здається, пиячив.

— Не жартуй зі мною, — тихо мовила Кристина.

— І не посмію! — засміявся він, потім обняв її. — Не сердься, дівчино!

— Підеш сьогодні зі мною? — спитала Кристина.

— Побачу, — буркнув він, але вона вже не слухала. Хворий саме розплющив очі. Кристина поклала йому на чоло долоню.

— Schwester, — прошепотів хворий, — wo bin ich?[26]

Він говорив по-німецькому. Однак розумів, або Критиці здавалося, що розумів, коли пояснювала йому, що т у лікарні і що швидко одужає. Заплющив очі, і недовзі Кристина знову почула його голос. Марив. Схоплювала тільки уривки слів. “Wald… Forsthaus…”[27] Потім вуки, що, напевне, означали вибух, і нарешті дата. Двічі повторив дату: “29 вересня або десь за тиждень”. І знову знепритомнів.

Кристина лишилася коло нього й прислухалася до звичного лікарняного гомону. Стогнала жінка в дев’ятій палаті. На п’ятому кашляв туберкульозний, якого давно повинні виписати. Пройшла коридором хвора на анемію молода дівчина. З операційної долинали голоси Стефана й Вацлава. Вони знову сварились. У цій спірці, що тривала кілька тижнів, Кристина радше віддала б перевагу Стефанові. Не тільки тому, що Стефан був її коханцем, а й тому, що Вацлав відтоді, як з’явився тут, все ще якийсь дивний, недовірливий, надто обережний, ніби весь час чогось боїться або на кожному кроці відчуває підлоту, що загрожує саме йому Кристина не чула, про що вони говорять, але раптом злякалася за Стефана, пригадала собі вчорашній вечір і те, про що не хотіла думати, про що боялася думати…

Операційна, перебудована з колишнього лікарського кабінету, була надто тісна. Стефан саме скінчив чистити інструмент, який Вацлав старанно вкладав у шафу.

— Доктор Ковальський, — зауважив Стефан, — любить, щоб скальпелі були складені по порядку — від найменшого до найбільшого… І посортуй голки. Принаймні це ти повинен уміти робити.

Вацлав мовчав. Це був високий хлопець з довгастим обличчям, па якому застиг вираз неспокою або страху. Стефан уважно дивився на нього.

— Боїшся? — запитав він.

— Чого?

— Чи довго тобі вдасться дурити нашого доктора? Йому ти можеш казати, що вчився медицини, а мене не вважай за простака.

— Вчився, — відказав Вацлав.

— Може, кілька місяців. Але з прозекторської втік ще раніше,