Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

Він оце підвівся з крісла, в якому дрімав, продер очі, припухлі, почервонілі, й почав досить неквапно одягати кітель. Клоссові стало шкода цього старого. Він одвернувся від вікна й допоміг генералові одягтися.

Клосс опинився тут випадково. Одним з останніх літаків, що стартували з оточеного Берліна, він вислизнув з міста, яке вже все лежало в руїнах. Літак, набитий офіцерами, яким удалося випросити фіктивні направлення до частин, що вже практично не існували, приземлився саме тут. Зустрічна вантажна машина довезла його з аеродрому до центру, де — коли б не скло, що хрустіло під ногами, не клапті документів якоїсь евакуйованої установи та пір’я з розірваних подушок — не видно було ніяких слідів війни. Будинки стояли цілі й непошкоджені.

Він саме думав про те, що треба добути якусь машину чи принаймні мотоцикл, щоб якомога швидше виїхати на схід, ближче до своїх. Перспектива зустрічі з американцями, які тут незабаром будуть, не дуже його приваблювала, він хотів повернутись, щоб раз і назавжди позбутись ненависного мундира. А проте Клосс лишився. Проходячи біля стовпа з оголошеннями, він машинально ковзнув поглядом по афішах. І ось прізвище внизу найбільшого плаката примусило його перечитати всю афішу: “Ніякої капітуляції. Ми битимемось до останнього солдата. За наказом фюрера, ми не віддамо ні п’яді землі, доки житиме хоч один німецький солдат. Виконаймо свій обов’язок. Смерть зрадникам і дезертирам! За моїм наказом сьогодні повішено трьох зрадників. На інших чекає така ж доля. Групенфюрер СС Вольф”.

Той факт, що групенфюрер СС Вольф підписав цю відозву, означав, що він тут, а це змінювало плани Клосса. Встановити місцеперебування кількох військових злочинців, які повинні за свої вчинки стати перед польським судом, — таке одне з останніх завдань, що доручив йому Центр. Вольф був у цьому списку. Йому належало там одне з перших місць. Отже, ще не зараз, ще не можна зняти ненависний мундир.

Клосс легко знайшов штаб і відрекомендувався генералові Вільману. Старий чоловік з якимось наростом на шиї не розводив зайвих балачок.

— Мені потрібен офіцер зв’язку, ви залишитесь у мене, — сказав він учора.

Цілу ніч вони їздили уздовж фронту на мотоциклі, який вів гауптман Клосс: генерал намагався з’ясувати, що має підлегла йому частина, яку й досі у штабних паперах називали дивізією Зараз він годинку подрімав і знову схотів проїхатись. “Чи й справді генерал має намір тримати оборону в цьому місті?” — думав Клосс.

За даними розвідки, американці зайняли вчора сусідній населений пункт. Отже, сьогодні, найпізніше завтра вони будуть тут.

Генерал накинув на плечі шкіряне пальто й пішов попереду.

— Куди поїдемо, пане генерал? — запитав Клосс, коли, нарешті, мотоцикл завівся.

Генерал рукою показав напрям. Клосс рвонув з місця, але не проїхав і трьохсот метрів, як Вільман наказав зупинитись. Вони були на маленькому трикутному майданчику біля пошти. Вглибині, де майданчик ставав ширшим, завмерши, стояло кілька танків. Танкісти лежали покотом у затінку своїх машин, деякі, роздягтись до пояса, обливалися водою під насосним краном.

— Що це, в біса, таке? Чому ви стоїте тут? — визвірився генерал.

— А тобі що до цього, собачий вишкребку? — відповів один танкіст, але, помітивши генеральські погони, коли той відхилив комір шкіряного пальта, поправився: — А вам що до цього, генеральський вишкребку?

— Клосс! — закричав генерал, не озираючись. — Запишіть прізвище і чин цього негідника!

— Ну, пишіть, гауптмане. Чому ви не пишете? Оберст Лойцке, командир бронетанкової бригади, що складається тепер з п’ятьох “тигрів”, нагороджений залізним хрестом з дубовим листям, тричі поранений, — він реготав, як божевільний. — Прошу записувати!

— Якщо ви негайно не поїдете, — лютився Вільман, — я накажу розстріляти вас без суду!

— Ми поїдемо, — сказав оберст, раптом заспокоївшись. Він витер рукою чоло, розмазуючи бруд. — Ми поїдемо, — повторив він. — Я накажу людям поналивати води до баків. Якщо двигуни запрацюють, то ми поїдемо, бо бензину в нас немає й краплини.

Вільман крутнувся на підборах і, не мовивши більше й слова, попрямував до мотоцикла. Коли генерал сідав у коляску, Клосс побачив його обличчя. Старий плакав. “П’ять років, — думав Клосс, — п’ять років я чекав на цю мить”. Зараз він уже не відчував жалю.

Вони виїхали на головну вулицю. У напрямі мосту бігло кілька підлітків у мундирах гітлерюгенду, кожний з них насилу втримував під пахвою величезний фауст-патрон. Клосс минув хлопців, виїхав на тротуар, загородивши їм прохід. Він зіскочив із сідла. Найстарший хлопець, що біг попереду, мав щонайбільше шістнадцять років, решта — не більше тринадцяти—чотирнадцяти.

— Ви куди? — запитав Клосс.

— Ми дістали наказ не підпускати американців до мосту, — виструнчився перед ним найстарший хлопець. — На передмісті нібито з’явились американські танки.

— Повертайте назад, — спокійно сказав Клосс. — Я скасовую цей наказ. Хто його дав?

— Групенфюрер Вольф! — викрикнув найстарший. — Ми б’ємося до останньої людини.

— Я начальник оборони цього міста, — генерал непомітно став за Клоссом, — а ви не солдати. Ви зграя божевільних пуцьверінків. Ваші фаусг-патрони вже нічого не врятують. Найбільше — це танки зроблять з вас м’ясний фарш. Повертайте додому і щоб жоден мені не насмілився вистромити носа з-під ковдри.

— Але ж фюрер наказав… — запищав малий вояка в окулярах.

— Рахую до трьох, — сказав Клосс. — Поскладати фауст-патрони під стіною і мерщій додому. Інакше, — батьківським жестом він почав розстібувати ремінь. — Інакше кожному перепаде по десять разів по голій…

Хлопці складали фауст-патрони під стіною. Дехто неохоче, дехто з помітним задоволенням.

Генерал повернувся, зачепив щось у вибитій вітрині магазину. Він з огидою глянув убік. Клосс побачив солдатські чоботи. На гаку, що тримав колись манекена, висіла людина в подертому темно-зеленому мундирі. Клосс зірвав з його кітеля погони, відірвав гітлерівського орла над кишенею. До закаляних чобіт бідолахи причеплено папірець: “Повішений за наказом групенфюрера Вольфа. Така доля чекає на всіх дезертирів”.

Мотоцикл рвонув з місця, але за кілька секунд двигун почав чахкати й нарешті заглух.

— Нема бензину, пане генерал.

Вільман кивнув головою, виліз із коляски й пішов до штабу. Він мовчки пройшов повз вартового, якому все було вже до бісової мами. Попихкуючи цигаркою, він теревенив з іншим вартовим, ніби взагалі не знав цього старого в шкіряному пальті.

Вмостившись у кріслі та ковтнувши півсклянки вина, генерал звернувся до Клосса, що прийшов слідом за ним:

— Ви знаєте цього Вольфа?

— Ні, — відповів Клосс. — Він, здається, учора прилетів з Берліна.

— Адже й ви прилетіли з Берліна. — Вільман помовчав хвилину. Потім підсунув Клоссові пляшку й склянку з грубого скла. — Схоже на те, що Вольф хоче захищати це місто.

— Американці, ймовірно, за п’ятнадцять