Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

— Годі! — несподівано схопився Вільман. — Він гепнув кулаком об стіл, аж задзвеніло скло. — Годі цього паскудства! — репетував він. — Більше не пролунає жодного пострілу! — Генерал кілька разів пройшовся кімнатою, машинально повернув ручку радіо.

— Чи є якась надія порозумітися зі штабом армії, Клосс? — запитав Вільман. З приймача долинув бадьорий марш, що заглушив відповідь Клосса. Старий підійшов до апарата, притишив звук.

— Радисти з учорашнього дня не можуть встановити зв’язок. У нашому діапазоні працює якась радянська радіостанція.

— У такому разі я сам прийму рішення, — сказав Вільман таким тоном, ніби вже зробив це. Він розтулив рота, щоб іще щось додати, але раптом жестом наказав Клоссові мовчати. Генерал притулив вухо до радіоприймача, підсилив звук.

— Говорить радіо Гамбург. Говорить радіо Гамбург, — почули вони. Голос диктора був урочистий. — Слухай, уся Німеччино, увесь німецький народе, солдати й цивільні. За кілька хвилин ми передамо важливе повідомлення…

Гримнули тулумбаси та сурми. Клосс упізнав перші акорди Сьомої симфонії Брюкнера. Музика поступово затихала. На її тлі почувся той самий урочистий голос диктора:

— Сьогодні вранці перестало битися серце фюрера великонімецького рейху Адольфа Гітлера. Він загинув на посту, до останку б’ючись із більшовизмом. Він загинув, як личить солдатові, зі зброєю в руках захищаючи столицю Німеччини Берлін. Згідно із заповітом, влада переходить до рук адмірала Деніца. Великий адмірал Деніц є віднині президентом рейху, доктор Геббельс посідає пост канцлера, рейхсляйтер Борман залишається міністром у справах партії, а Сейсс-Інкварта призначено міністром закордонних справ.

Якісь перешкоди заглушили дальші слова диктора.

— Отже, кінець, — сказав генерал. — Кінець, — повторив він. — Я прийму умови американців. Зрештою, — Вільман нервово засміявся, — вони поставлять лише одну умову: беззастережна капітуляція.

— Але доки з’явиться їхній парламентер, групенфюрер Вольф встигне послати на смерть ще кілька сот отих подурілих жевжиків, — озвався Клосс. — У цьому місті ще вистачає ліхтарів, на яких можна вішати солдатів.

— Кінець. Таки кінець, — сказав ніби сам до себе генерал… Здавалося, що слова Клосса не дійшли до нього. А однак він мусив їх розчути. — Більше жоден німець, — повторив Вільман, — не загине в цьому місті. Даю вам своє слово. — Він знову сів у крісло й сам почав наповнювати склянки. — А тепер, — сказав генерал, — я проситиму вас про одну річ. Я міг би й наказати вам, але хочу, щоб ви сприйняли це як моє прохання. Зберіть якомога більше людей — тягніть, кого вдасться, аби зі зброєю. Танкістів біля пошти й саперів, які тиняються біля костьолу святого Себастьяна. Вони підуть з вами, якщо ви їм розтлумачите, про що йдеться. Оточіть високий червоний будинок біля кафедрального собору — там сидять зараз оті з СД, там має бути й групенфюрер Вольф. Ви нікому не дасте вийти. Зрозуміло?

— Так, — сказав Клосс. — Зрозуміло, лише трохи запізно.

Вільман закліпав повіками, ніби не розуміючи.

— Смерть фюрера звільняє нас від присяги. Я підпишу капітуляцію міста, і я видам їх американцям. Я позбавлю Вольфа можливості діяти. Це буде мій особистий подарунок янкі. Рано чи пізно вони повинні зрозуміти, що вермахт завжди був проти цих лютих собак.

— Завжди? — Клосс уже не приховував іронії. — Відколи стало очевидним, що війну програно.

— Гауптман Клосс, за такі балачки…

— Але ж пан генерал присягнувся, що в цьому місті більше не загине жодний німець…

— Я стомився, — генерал махнув рукою, — і ви теж стомились. Ми всі дуже стомились. Американці повинні поставитись до нас інакше, ніж до тих з СС. Ми капітулюємо, бо дальша боротьба не має сенсу, але це буде почесна капітуляція.

— Пане генерал, — звернувся Клосс, — при місцевому заводі боєприпасів є невеликий табір. У ньому перебуває п’ятсот в’язнів — переважно росіяни й поляки, є також італійці. Табір охороняють підрозділи СС. Завод підпорядкований Вольфу. Якщо ми не встигнемо перешкодити есесівцям, ці люди загинуть.

— Насамперед червоний будинок, потім табір. Роззбройте охорону. Армія боролась, і лише армія може розмовляти з американцями. Ви чуєте, Клосс?

Але гауптмана Клосса вже не було. Він побіг виконувати останній наказ своїх німецьких начальників і перший, який виконає сумлінно й точно.

2

Усі четверо сиділи в підземеллі будинку гестапо, в підвалі, куди протягом останніх одинадцяти років кидали закатованих в’язнів, що чекали на страту чи переведення до концтабору. Вони вже знали: втеча неможлива. Щоправда, завбачливий штурмбанфюрер Олерс приховав за радіатором центрального опалення кілька мундирів рядових вермахту, але все одно надій на порятунок було мало. Татуювання — донедавна ознака належності до вибраної касти “найкращих і найвідданіших” — викриє їх при першому ж докладному огляді.

Зрештою, їх тут надто добре знали.

Есесівець у чорному плащі насилу протиснувся крізь двері, до половини позакладувані мішками з піском.

— Пане штурмбанфюрер, — звернувся він до Фаренвірста, — дозвольте доповісти…

— Облиш ці дурниці й забудь, хто з нас який мав чин. Кажи!

— Вермахт оточив будинок, — сказав есесівець. — Вони забарикадували головну браму.

— Що будемо робити? — запитав Ворміц. Він провів долонею по зарослому рудою щетиною обличчі. Жестом відіслав есесівця.

— Пан генерал Вільман прагне вислужитися перед американцями, — сказав Олерс.

— Це зрозуміло, — сказав Ворміц. — Але нам треба щось придумати. Що ви пропонуєте, пане фон Люебоф?

— Я боюсь, що ми поспішили з тими полоненими. Якщо Вільман продасть нас американцям, доведеться відповідати перед судом.

— Що ви мелете, Люебоф? Адже був такий наказ. Наказ групенфюрера Вольфа. Ми не мали вибору. Зрештою, коли йдеться про розстріл полонених, групенфюрер наказав це безпосереднім виконавцям. Ми навіть нічого не бачили. Чи ви забули?

— Слушна думка. — Фаренвірст поплескав себе по неголеній щоці. — Ми лише накази виконували й не відповідаємо за наших начальників. Нехай вони спробують знайти групенфюрера Вольфа.

— Вже рік, — пирснув Олерс, — він в усіх списках серед тих, кого вони називають військовими злочинцями. Суд, а потім страта.

— Насамперед їм треба його впіймати, — втрутився Ворміц. — Це не проста річ. Чи ви не вважаєте, панове, що шофер, який привіз його вчора з аеродрому, — він скривив губи в посмішці, — повинен умерти, перш ніж вступлять сюди американці, як і канцелярист, що міг би щось про групенфюрера знати.

— Я візьму це на себе, — фон Люебоф підвівся зі скрині, на якій він сидів, і вийняв з кобури револьвер. Він пішов до вузької щілини у дверях, заставлених мішками з піском. — Ви поміркуйте, любі мої друзі, — сказав він ще, — але, як на мене, в нашій ситуації боронитися немає сенсу. Треба подбати про себе: будь-що рятуватися!

— Ви маєте рацію, — кивнув головою Фаренвірст. — Ми вивішуємо