Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

«Рахман» — командир розвідки, звернувся до своїх хлопців того пізнього ранку:

— Ніхто не змушує більше нікого їхати в аеропорт.

Олександр Боднарюк

Але зараз треба витягнути хлопців, які там залишитися, це — наші побратими.

Він не наказував, хто має їхати, він просив зголоситися добровольців, які ризикнуть поїхати під термінал.

— Я спробую прорватися, — почувся суворий голос мовчазного «Бандита», який щось підлагоджував у своєму старенькому тягачі.

Хлопці переглянулися, а «Бандит» почав збиратися в ДАП.

— Здається, вони зробили один вдалий рейс і витягли поранених із ДАПу, — переповідав Василь Олексійович спогади Сашкових побратимів. — А під час другого ривка в термінал, коли вже вони поверталися, то мій син загинув: бойовики накрили артилерією; МТЛБ підлетів у повітря, перекинувся траком догори й загорівся.

Сашу шукали п’ять місяців, добиваючись помочі в преси, волонтерів, побратимів і навіть у терориста Захарченка: рідні шукали серед полонених. Але його перекинуту «Ласточку» знайшли лише навесні, а тіло впізнали за експертизою ДНК аж 15-го червня.

АНДРІЙ ГРИЦАН («КАПТЬОР») (06.09.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

— А 19-го січня дзвінок Андрія був зовсім інший, якийсь безнадійний і ніби навіть впалий духом чи що...

Марія Михайлівна заплакала, взяла з полиці Андрієву фотографію, зроблену вже на війні, і протерла її долонею.

— У селі тоді люди йшли в церкву на Йордан і Аня несла Пречисту Діву — у нас тут так несуть незаміжні дівчата Пречисту діву. А я йшла трохи позаду. І от Андрій якраз тоді мене і набрав. Я то як зараз пам’ятаю, що він мені сказав тоді: «Мамо, я так хочу додому...»

Андрій Грицан. Фото Віталія П’ясецького

Я тільки поблагословила його й сказала, що молитися буду, щоб він швидше приїхав з того пекла до хати. Ми не могли довго говорити — там були бої. А наступного дня впав термінал. І похоронив під собою нашого Андрійка.

— Я була в гуртожитку, коли прочитала в інтернеті новину, що впав аеропорт. То я ж відразу в плач, подруга мене заспокоювала, що, може, Андрій не в терміналі, — пригадує Андрієва сестра. — Ми тому ще день-другий надіялися, що він живий і ще дасть про себе знати.

Але потім його побратим Стас Стовбан виклав відео з полону із підписом: «Я шукаю побратимів — Андрія Грицана та Валентина Опанасенка». Тоді ми стали тримати контакт з іншими родинами зниклих «кіборгів» і з самим Стасом. Пошуки тривали півроку... довгі страшні півроку, коли ти не знаєш, як за свого брата правильно молитися, як в церкві свічки ставити. А влітку мамі подзвонили: аналіз ДНК збігся. Ми їхали забрати братове тіло, щоб поховати вдома. І, ти знаєш, навіть коли ми його поховали, у мене десь отут всередині горить ще отака-от малесенька надія, що то не він у землі лежить.

ВАЛЕНТИН ОПАНАСЕНКО («ПАРТИЗАН») (01.10.1986 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

Валентина Опанасенка з позивним «Партизан», якого у своєму відеоповідомленні також розшуку-вав Стас Стовбан, знайшли під бетонним перекриттям обваленого терміналу. Він заїхав в аеропорт 13 січ-ня — тоді, як завершувалося так зване «перемир’я» і шалені бої та обстріли відновилися, тоді, коли впала Диспетчерська вежа й бракувало добровольців «в один кінець». Попри поранення і можливість навіть не раз, а двічі виїхати з терміналу, він лишився з побратимами.

«Партизан» оберігав рідних від правди, не казав ні про побачене, ні про своє осколкове поранення — у плече чи в ключицю. Валік лише своєму батькові трохи більше розповів про це, але й батько мовчав. Таня ж про поранення — ні сном ні духом, дізналася тільки після загибелі чоловіка від його вцілілих побратимів.

Валентин Опанасенко. Фото Віталія П’ясецького

А про те, яке там уже коїлося пекло, проговорився хтось із «тилового батальйону». Таня знала, що таке термінал.

— 17 січня він мене набрав, і я відчула таке потужне нервове напруження, ніби натягнута струна, що от-от порветься і застогне. Мені тоді взнаки далися ще й недоспані ночі, бо як я могла спати взагалі, якщо Валік був там. А ще й ті новини потоками — така різноманітна інформація, голова йшла обертом, де правда, а де вигадки. І от коли я тоді побачила його ім’я на екрані телефону, то ледь не впустила трубку.

— Як ви, любі мої? Я скучив.

— Валік... ми то гаразд, але на нервах, а ти, ти як? Наші всі цілі?

— Хто наші? — здивувався питанню Валентин.

— Ну... твої, хлопці твої цілі? — Валентин лиш тоді зрозумів, що Таня розпитує про його побратимів із дев’ятої роти: вона постійно була на зв’язку з рідними хлопців із роти й переживала за них, як за рідних.

— Тут усі мої, Таню... — мовив Валентин тихим голосом, а Танею наче пробіглися мурашки від таких слів, від такої відданості й братерства між ними, від такої опіки одне одним.

— Нас мали б от-от звідси забрати. Сидимо тут на куценькому п’ятачку, — все ще доволі спокійно розповідав «Партизан», ніби хотів заспокоїти і себе, і дружину, що все має в якусь ближчу годину налагодитися. — Але, здається, по нас ніхто не поспішає приїздити. Та ми навіть тут не знаємо, що там відбувається назовні — поза терміналом: спецоперації, наступ чи що? Що там чути в новинах? Бо я знаю тільки те, що в нас тут у терміналі із хлопцями. І все.

— Виходить: уся територія уже зайнята ворогом? Ви покидаєте аеропорт? Ви відступаєте?

— Мабуть... — ніяково й пригнічено відповідав

«Партизан». — Таню, я не знаю, які будуть дії командування. Наразі тут. Побачимо.

То була їхня остання розмова й то був справді край: хлопці були ніби в коконі й не розуміли, що діється навколо; ба більше: в останні дні оборони вони уже просто захищали себе й побратимів від смерті. І навіть це було тяжко.

— Їжі не було в них там, води також — переповідала Таня розповіді Валентина й «тилового батальйону». — Вони гризли лід і бурульки, хоча поруч стояло авто з водою, але добратися до нього