Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»" автора Дар'я Бура. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 112
Перейти на сторінку:
50 разів — кожен удар по ще одному оборонцеві ДАПу. Вони б’ють з тим болем, з яким гинули тоді вояки. За офіційними даними, саме стільки «кіборгів» загинуло цього дня. Але бої за аеропорт тоді не завершилися.

На жаль, обставин загибелі кожного з них достеменно не відомо — є лише спогади побратимів, офіційні дані й логічні здогадки. Не усіх вдалося витягнути з-під завалів терміналу одразу — більшість тіл пролежала там кілька тижнів. Весь той час їх вважали зниклими безвісти, а їхні родини не втрачали сподівань, що їхні хлопці в полоні.

— Тепер вже я до кінця, — так Володя відповідав рідним, які просили лягти до лікарні підлікуватися.

Відповідав і показував пальцем на карті Донецький аеропорт: «Його буду боронити». Володя найбільше про війну розповідав Олі, але без зайвих подробиць.

— Володя, як той аеропорт? — питала Оля, коли брат виїхав на термінал.

— Бачила колись комп’ютерну гру «Counter strike»?

От таке саме і в нас.

— А їсти хоч маєте що?

— Та таке... — мляво відповідав Володя. — Бувало, їли одну тушонку на чотирьох. Сніг топили пити, бо води нема. Та й таке.

— Бережи себе, братику...

— А ви моліться за мене...

І рідні молилися. Хоча тривога перемагала. По Різдву «Італійця» поранило в ноги, а тим часом телеканали безупинно транслювали увесь жах, який коївся у Донецькому аеропорту. Рідні сиділи перед екранами й молилися за Володю, періодично надзвонюючи й питаючи, як він. А Володя сердився і просив не набридати такими питаннями, бо в нього немає часу довго говорити. Про поранення мовчав — це уже згодом розповіли побратими.

Володимир Бузенко (ліворуч) з побратимами

«Що б не трапилося, знайте — я вас завжди буду любити»,  — Володя писав мамі та Олі смс-повідомлення, коли мав хвилю, бо з дзвінками в терміналі було непросто.

— Мамо, я так замерз тут, — виснажено зізнавався «Італієць» матері в одній з останніх розмов телефоном, коли вдавалося вийти на такий-сякий зв’язок. — Тут шалений мороз під тридцять, і мені так хочеться зігрітися.

— Синочку... а хоч чаю вам є як там зробити? Володю!

Володя мовчав. Ніби витримував паузу для чогось важливого.

— Знаєш, мамо, тут такі хати! — казав він замріяно. — Певно, залишуся я тут жити.

— Володя! Що ти таке кажеш, синку? Які наші Чернівці гарні, я не хочу, щоб ти там лишався!

А тоді підірвали частину терміналу. Першою дізналася Оля й одразу набрала маму. Щось відчула...

— Мамо, там підірвали термінал, Володя не відповідає, — задзвонила Оля.

Мати написала смс в надії, що син відповість і лиш чула «тінь-тінь» — бігла до телефону, молячись, щоб це було повідомлення від нього. Але син не озвався.

Перед смертю Володя дуже довго з батьком говорив, але найближчі вже ніколи не дізнаються, про що саме.

«Італійця» не могли поховати майже рік, і в тривозі очікування, стомлений експертизами й примарною надією, Володин батько помер від серцевого нападу. До синового похорону він не дожив місяць. Батько й син поховані поряд, і тепер над їхніми могилами майорить синьо-жовтий стяг.

— Мені дуже боляче і за Володю, і за всіх тих хлопців, які загинули під час того страшного вибуху, — каже мати. — Тепер ми знаємо, що це — справа рук Мотороли, який своє місце вже знайшов, його вже немає в живих. Я знаю, що після вибуху кількох хлопців, які вижили, полонили терористи, і шукали кулеметника, а ним був Володя. Хлопці кажуть — кулеметник — «двохсотий». Але терористам не йнялося... І тоді Ігор Брановицький сказав  — то я кулеметник. Ігоря сильно били, після чого прийшов Моторола й розстріляв його. Не розумію, чому хлопців забивали й розстрілювали, чому їх не збирали й не проводили обміни, бо ж так ті усі хлопці хотіли жити...

— Перед смертю мене Володя також набрав і сказав: «Я вас усіх люблю, що б не сталося». І казав, що до ранку вони не протягнуть. Я кричала йому в трубку, що мивсі тут молимося за нього. А наступного світанку він написав мені есемеску: «Дякую, що молилися. Я ще є».

По обіді зв’язок з ним зник.

ПЕТРО ПОЛИЦЯК («ЧОРНИЙ») (05.07.1992 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

За спиною відчайдухи Петра Полицяка з позивним «Чорний» — безстрашний вчинок у морозну ніч у Донецькому аеропорту: молодий хлопчисько з Рівненщини разом із побратимом Іваном Кам’янчиним (позивний «Катана») виносили ще одного їхнього друга Ігоря Римара (позивний «Філософ»), якого поранили 9 січня на чи не найгарячішій точці ДАПу пострілом із РПГ. Терористи пообіцяли не стріляти за умови, якщо двоє хлопців на ношах винесуть Ігоря з території летовища, аби врятувати йому життя. До цього життя Римара підтримував медик «Псих» — Ігор Зінич.

Римару відірвало вибухом руку, розтрощило щелепу та гортань: евакуація була вкрай потрібна. Тому хлопці, довго не роздумуючи, наважилися пройти півтора кілометри по снігу злітною смугою — на долоні в бойовиків. Зачовгані берці ламали льодяну кірку й провалювалися в глибоченний сніг; докладаючи шалених зусиль, хлопці рухалися далі й знову провалювалися, і так десятки метрів по території, яку прострілювали бойовики. На місці призначення, коли наші глянули в очі ворогам, один із ДНРівців навіть сказав «Чорному»: не повертайтеся туди, там дорога в один кінець, — і запропонував ци-гарку. «Чорний» похитав головою — не курив, і нічогоне сказав бойовику. Хлопці таки повернулися до своїх.

Ігоря ж доправили до лікарні, та за три тижні він помер у Київському клінічному центрі. «Катана» — єдиний із трьох вижив у ДАПі.

Не залишив «Чорний» у терміналі й пораненого «Італійця», і коли випала нагода рятуватися, то також уже поранений Петро хапнув побратима Сашка й закинув його на «тягача», що приїхав евакуювати поранених.

Петро Полицяк

— А сам-то, Петька? — гукнув йому розгублений Сашко.

— «Італієць» як брат мені, — не кину його...

«Чорний» так і не вскочив до МТЛБ, а лишився в терміналі, біля пораненого в ноги Володі Бузенка.

Вони обоє так і не повернулися з аеропорту.

ОЛЕКСАНДР БОДНАРЮК («БАНДИТ») (14.09.1979 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБ

Саша ще був живий ранком 20-го січня, це була 10:30, і як пригадує батько, не мав їхати в аеропорт. Заспокоював, що все добре, що він в нормі й набере, як буде трохи більше часу. Але того разу Саша

1 ... 58 59 60 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"