Читати книгу - "Лист до короля"

— Це що, палац? — Паккі, роззявивши рота, зачаровано розглядав величну споруду.

— Це міська ратуша і будинок бурмистра, — почувся голос за спиною.

Вони озирнулися і знову побачили старого, який нещодавно радив їм остерігатися злодіїв.

— Бурмистер, — сказав він, — побудував ці сходи торік. Вийшло дуже гарно й дуже дорого. Не хотів би я ними піднятися, ой ні! — він з відразою поглянув на будівлю і презирливо сплюнув. — Ой ні! — повторив він і пішов геть.

— Як це розуміти? — вдруге спитав Паккі.

Тіурі нічого не відповів, але спостерігав за старим, доки той не зник за ятками.

— Сходи йому не сподобалися, ти ба, — засміявся він і раптом усвідомив, що не хоче затримуватися в Данґрії. — Ну що, ходімо? На заході теж має бути брама.

Хлопці перетнули площу й опинилися біля ятки Ардока. Господаря на місці не було; торгував Дирик, і справи в нього, схоже, йшли добре. Він весело привітався з хлопцями, ті зупинилися побалакати і збира-лися були вже попрощатися, коли підійшов чоловік у шоломі — хлопці впізнали одного зі стражників.

— О, саме ви мені й потрібні, хлопці. Я сподівався знайти вас тут. Бурмистер дуже хоче з вами поспілкуватися.

— Бурмистер? — здивувався Тіурі.

— Так. Він дізнався, що в місті чужоземці, до того ж такі юні, і хоче, аби ви в нього погостювали.

— Нічого собі, — здивувався Дирик, — оце так честь!

— Наш бурмистер гостинний, як і його місто, — промовив стражник. — І він любить молодь, це всім відомо. Ходімо?

— Та ми б з радістю, але в нас обмаль часу.

— Бурмистер теж не має багато часу, — здавався ображеним стражник, — він доволі зайнятий, не менш за вас.

— Перепрошую, — вибачився Тіурі, — ми дуже цінуємо цей дружній жест.

А подумки додав, що волів би нікуди не йти, однак це означало б лише затримку, та й неможливо було ігнорувати бажання правителя міста.

Тож вони рушили за стражником до великої будівлі, якою щойно милувалися, піднялися мармуровими сходами й увійшли у двері.

2. Бурмистер Данґрії. Хитрість Паккі

Мандрівники увійшли до великої зали з підлогою, викладеною білими та червоними кахлями, та розписними колонами обабіч неї. У кінці зали вели нагору пречудові різьблені дерев’яні сходи.

— Овва! — захоплено прошепотів Паккі, здивовано роззираючись навкруги.

На всіх колонах висіли щити та схрещені мечі, а стелю було інкрустовано самоцвітами.

— Овва! — повторив Паккі, — ваш бурмистер, мабуть, багатій.

— Зачекайте тут хвилинку, — сказав стражник, перетнув залу й піднявся сходами. Водночас близько дванадцяти воїнів, брязкаючи зброєю, спустилися вниз. Вони пройшли повз юнаків, здійняли списи на знак привітання і вийшли на вулицю. Ще двоє увійшли через бічні двері, один із них привітався:

— Добридень. Бурмистер зараз вийде.

Після цього обидва піднялися сходами і зупинилися.

— Ич які, — прошепотів Паккі. — А в короля Дагона-та теж такий палац? І в ньому теж повнісінько воїнів?

Він став обходити залу, розглядаючи колони та вивчаючи щити. Тіурі хотів був піти за ним, але залишився на місці, бо помітив, що сходами спускалися двоє: поважний пан середнього віку у довгих червоних шатах, оторочених хутром, із золотим ланцюгом на шиї, та блідий юнак у чорному.

«Перший, певно, і є бурмистер», — подумав Тіурі й тихенько покликав:

— Паккі! — але той зник за колонами в кінці зали і, певно, не міг його почути.

Поважний пан підійшов до Тіурі і дружньо мовив:

— Радий вітати в моєму місті!

Тіурі вклонився:

— Дякую, пане бурмистре.

Бурмистер подав йому руку.

— Ласкаво прошу, — додав він. — Будь моїм гостем. -Він роззирнувся: — Я думав, вас двоє.

— Так, зі мною мій друг Паккі. Він вражений пишнотами вашої ратуші й оглядає залу. Зараз покличу.

— Не турбуйся, нехай усе спокійно огляне, — усміхнувся бурмистер, — для цього вас сюди й запросили. Я покажу вам набагато більше. — Він обернувся до юнака в чорному: — Мій писар подбає про зручні кімнати для вас обох тут, у ратуші.

— Ви дуже добрий, — зауважив Тіурі. — Надзвичайно щедра пропозиція. Ми прості мандрівники і дуже хочемо оглянути ваше місто, але, на жаль, не можемо лишатися тут надовго.

— Але ж на кілька днів можна затриматися?

— На превеликий жаль, це неможливо.

Тут з’явився Паккі. Він був дуже схвильований, проте Тіурі помітив це не одразу.

— А ось і твій товариш, — побачив Паккі бурмистер. -Прошу, прошу. Я чув, тобі тут дуже сподобалося.

Хлопець незграбно вклонився й відповів:

— Тут дуже гарно, пане бурмистре.

— Тож ходімо зі мною нагору, таки маєте небагато часу. Ходімо, ходімо.

— Але ми мусимо ще встигнути до Ардока, — відступив крок назад Паккі. — Я. я залишив там дещо зі своїх речей.

— Я розпоряджуся, щоб їх принесли, — сказав бурмистер. Він підняв руку — і двоє воїнів спустилися сходами.

— Ми з вдячністю приймаємо ваше запрошення, -погодився Тіурі. — Проте, як я вже говорив, не можемо надовго лишатися тут.

— Ти поспішаєш? — спитав бурмистер, підходячи до нього майже впритул. — А я дуже хотів би послухати, що нового на сході.

Раптом Тіурі відчув занепокоєння.

— Ми — з гірського села, — почав він якомога безтурботніше. — І нічого нового розповісти не можемо.

Бурмистер тицьнув його пальцем у груди.

— То ти не везеш жодних новин зі сходу? — спитав він майже свистячим шепотом. — Тоді доведеться затриматися на день-другий.

— Це справді неможливо, — заперечив Тіурі.

— Ти залишишся, — наполягав бурмистер. — Ти мусиш залишитися. Мій друг. Він ще не приїхав, але йому дуже хочеться з тобою поговорити.

Неясне хвилювання перейшло в недовіру.

— Ваш друг?! — спитав Тіурі різко. — Я вас не розумію! Який друг?!

— Побачиш, — посміхнувся бурмистер. — Ходімо зі мною, дорогенький.

Воїни стали поруч з Тіурі. Вони усміхалися, але руки їхні лежали на руків’ях мечей. Тіурі з жахом помітив, що поміж колон з’явилися озброєні люди. Обміркувати й вирішити, що робити, він