Читати книгу - "Засвідчення"

Він відчув, що за ним спостерігають — якийсь натяк на рух, може, уловлений кутиком ока, коли Керманич одчиняв двері. Він підвівся та повернув ліворуч.

На сусідньому подвір’ї, неподалік од перев’язаної ланцюгом огорожі, стояло чорношкіре дівча, років, може, дев’яти-десяти, з пацьоркованими кісками, і сторожко видивлялося на нього. Дівчинка була вбрана у сукенку, розмальовану соняшниками і взута в білі пластикові сандалі з ремінцями на липучках.

Керманич усміхнувся і помахав їй. В якомусь іншому всесвіті він чкурнув би, покинувши свою місію, але не в цьому.

Дівчинка не помахала у відповідь, але й не втекла.

Він сприйняв це як знак і зайшов досередини.

Тут місяцями нікого не бувало, проте в повітрі відчувалися якісь завихрення, які він хотів пов’язати з вентилятором, невидимим йому, або кондиціонером, щойно вимкненим. Якщо не зважати на те, що Ґрейс вимкнула електроенергію, доки не повернеться директорка, «щоб заощадити для неї». Дощ так сильно лив, що аж потемніло, тому Керманич увімкнув ліхтарик. Ніхто його не помітить: він занадто далеко од вікон, а на скляних дверях довга темна завіса. Та й більшість людей усе одно ще на роботі.

Сусідам директорка була відома як психолог, що приватно практикує, — якщо вони її взагалі знали. Чи те фото у кабінеті Ґрейс — аномалія? Чи мала директорка звичай їсти барбекю й запивати пляшкою пива? Чи тоді, раніше, приходив Лоурі, у бейсболці, футболці та подертих джинсах, на хотдоги і феєрверки Четвертого липня?[28] Люди могли б і подвоюватися, і потроюватися, щоб ставати різними у різних ситуаціях, але, як він гадав, директорка, певно, була самотньою. І сюди, до свого будинку, директорка подеколи проти протоколу, а подеколи — незаконно, приносила дані про Нуль-зону, стираючи різницю між своїм особистим і професійним життям.

Видна у тунелі променя від ліхтарика, маленька вітальня невдовзі розкрила свої секрети: канапа, три стільці, камін. Ззаду — щось схоже на бібліотеку, за перегородкою і зношеними дверима, зробленими як у салуні. Ліворуч була кухня, а далі — коридор; кут стеріг масивний холодильник, обклеєний фото на магнітиках і старими календарями. Праворуч од вітальні були двері, які вели до гаража, і, можливо, до хазяйської спальні. Увесь будинок мав площу приблизно 1700 квадратних футів.

Чому директорка жила тут? Із такою зарплатою вона могла б дозволити собі набагато краще житло; і Ґрейс, і Чіні мешкають у Гедлі, в районах для крупної буржуазії. Можливо, якийсь борг, невідомий йому. Йому треба кращих даних. Якимсь чином ті дані, яких йому бракує, пов’язані з нелегальною поїздкою директорки за межу, з її здатністю так довго протриматися на своїй посаді.

Ніхто тут не жив понад рік. Ніхто, окрім Центру, сюди не приходив. Нікого тут тепер не було. Та все ж таки ця порожнеча його непокоїла. Подих став слабким, серце закалатало частіше. Можливо, це просто залежність од ліхтарика, його непевного променя, бо все, що не захоплене його яскравим поглядом, перетворюється на згустки тіней. Можливо, якоюсь часткою свого усвідомлення він відчув, що ніколи ще не був таким близьким до польової роботи, такого роками в нього не траплялося.

Біля мийки стояла напівпорожня склянка, вогненним кільцем віддзеркалюючи світло. Поруч із мийкою лежало кілька тарелів з виделками та ножами. Директорка лишила тут усе захаращеним того дня, коли дісталася свого автомобіля та поїхала до Південного Округу вести дванадцяту експедицію. Центр, очевидячки, не наказав прибрати після директорки — як і після себе. На килимі у вітальні явно було видно відбитки черевиків, як і нанесені листя і бруд. Це нагадувало діораму в музеї, присвячену таємній історії Південного Округу.

Ґрейс, мабуть, таки примусила Центр навідатися сюди й видобути щось засекречене, але вони навряд чи й пучкою торкнули власність директорки. Усе тут мало непорушений вигляд, хоча Керманич знав, що вони винесли п’ять чи шість коробок матеріалів. Це просто скидалося на розгардіяш, що не лишало сумніву про шлях, яким вони знайшли потрібне, якщо успадкований ним кабінет їм про щось промовляє. Картини і гравюри вкривали стіни над кількома полицями, переповненими CD-дисками, над запорошеним екраном телевізора та начебто дешевою стереосистемою, на якій були складені десятки рідкісних старовинних платівок. Жодна з картин чи світлин не схожа на особисту за стилем.

Елегантна золочено-синя канапа стояла навпроти стіни, розділяючи вітальню та бібліотеку, на одній подушці лежав стіс журналів, а антикварний журнальний столик рожевого дерева перед канапою виконував роль другого письмового столу: усю поверхню займали книжки й журнали — так само, як і гарно перефарбований кухонний стіл ліворуч. Чи вона виконувала більшість роботи у цих кімнатах? Тут було затишніш, ніж він гадав, гарні меблі, і він не до кінця розумів, чому його це турбує. Чи ці меблі перейшли до неї з будинком, а чи вона успадкувала їх? Чи була директорка пов’язана з Блікерсвілем? Теорія складалась у нього в голові, як музична композиція, котру він міг промимрити за туманними спогадами, але геть не міг ні назвати, ні зіграти.

Він пройшов коридором біля кухні й зіткнувся з іншим фактом, що здавався дивним для будь-якої надзвичайної причини. Усі двері були зачинені. Йому довелося відчиняти кожні, нібито проходячи крізь безліч повітряних замків. Щоразу, навіть коли не було і щонайменшої загрози, Керманич ладнався відстрибнути. Він відкрив там кабінет, кімнату з кількома шафами для тек з особовими справами, велотренажер і гантелі, а також гостьову спочивальню з ванною кімнатою навпроти. Забагато дверей як на такий маленький будинок, от ніби директорка або Центр намагалися там щось розмістити, або начебто Керманич мандрує між однією півкулею директорського мозку та другою. Будь-яка з цих думок лякала його, а після третіх дверей він просто лаявся та заходив до кожної кімнати, тримаючи руку на кобурі дідусевого пістолета.

Так, обходом, потрапив він до бібліотеки й виглянув ув одне з передніх вікон. Побачив завалений гіллям давно не кошений газон, побиту зелену поштову скриньку наприкінці бетонної доріжки — нічого підозрілого. Наприклад, ніхто не ховається в чорному седані з тонованим склом. Потім повернувся через вітальню іншим коридором, до дверей гаража, і до хазяйської спальні ліворуч.

Спочатку він гадав, що цю спальню затопило, і всі меблі змило до протилежної стіни. Стільці були поскладані нагорі комодів і