Читати книгу - "Дим"

Вона стояла перед шафою зі своїми книгами, якось задурманено позирала на них. Закутана в тонке картате покривало поверх одежі, схрестила руки на грудях. Антон випадково зиркнув на стіну із зірками і не побачив там нічого, окрім світліших плям на шпалерах.

– А де фотографії? – спитав, розгубившись.

– Спалила, – глухо одповіла Лара, не повертаючись до нього.

– Нащо? – здивувався Антон.

– Да потому что это глупости детские, я ни на кого… – вона раптом мов захлинулась і тяжко схлипнула, – не похожа.

Раптом вона, швидко повернувшись, не присіла, а просто-таки впала в куток між шафою та вікном, стала приглушено ридати, прикусивши кулачок.

– Лар, ну… – Антон присів коло неї, розгублено озираючись.

Це було геть нове для нього відчуття – йому чогось було дуже страшно за неї, але він не знав, як їй допомогти, як її захистити, і головне – від чого?

Він ніяково доторкнувся їй до плеча, і раптом слова йому найшлись самі.

– Знаєш… – мовив він твердо, хоч і трохи ніяково. – Ти схожа на мене. Коли всміхаєшся і… погляд, – він сам ніяково всміхнувся і недоладно показав пальцем на своє ліве око.

Вона зиркнула на нього через пелену сліз, спочатку якось здивовано, а потім її погляд прояснів, брови трохи якось жалібно вигнулись, а вона ураз зворушливо всміхнулась і обняла Антона, той обняв її у відповідь. Потім вона розказала йому, збиваючись, як страшно полаялась із матір’ю, як ненавиділа її, а тепер їй, навпаки, її шкода, і вона почуває себе винуватою… вона просто говорила, а він слухав, і вона розуміла, що він розуміє її. Потім, як вона вибалакалась, він погладив її по плечу, і вона ніяково всміхнулась. Антон поміг їй встати і повів до ванної вмитись, подержав те її картате покривало, поки вона вмивалась, а тоді турботливо знов закутав її в нього, і вони пішли до зали дивитись телевізор. Потім з пошти прийшла Антонова мама, і вони дивились усі втрьох, а потім, за якусь годинку до Нового року, бозна й звідки заявилась тітка Женя, вона швидко перездоровкалась із гостями і, побачивши Лару в коридорі, кинулась до неї, немов вік її не бачила, обняла і щось прошепотіла, Лара ніяково всміхалася, а тітка Женя раптом почала цілувати її, в щоки, в чоло, в волосся…

Потім вони вдвох пішли до кімнати і там про щось приглушено говорили, потім вийшли обидві, такі якісь радісні, просвітлені – вийшли разом з Антоном і мамою зустрічати Новий рік. То був чудовий Новий рік, а Антон зрозумів для себе дещо нове – він вирішив, що зіткнувся того дня з чимось незрозумілим і лихим, те щось було дуже небезпечним, воно хотіло зробити боляче його сестричці, а йому, Антону, вдалося прогнати його геть, вдалося захистити від нього Лару, вдалося! І в глибині душі йому здавалось, що тітка Женя тому й приїхала, тому й помирилась із Ларою, що йому, Антону, вдалося прогнати невидиме зло, що стояло між ними.

* * *

– Божечки, яка сукня! – ахнула Іра. – А ти яка!..

Лара зворушливо зашарілась і опустила очі.

– Це, вважай, теж подарунок, – пояснила вона. – Пошила одна знайома… А то я ні в що не влазила.

Іра жартівливо оскалилась та відвісила Ларі уявного стусана.

– Ото ще…

На наступній фотографії і дійсно була Лара – вона стояла в тій меншій кімнаті квартири, вбрана в направду чудесну сукню, хоч і не дуже схожу на весільну. Сукня була біла-біла, але безо всяких там витребеньок, з якогось однотонного матеріалу, тонкого, і чогось здавалось, що він дуже м’який на дотик. Навіть швів не було видно, і сукня туго облягала Ларин стан, вона здавалась у ній такою тендітною… Одне плече було відкрите, а сама сукня ледь не сягала підлоги, з одного боку – розріз, трохи вище коліна. Ларине огненне волосся було зібране у не надто охайний, на перший погляд, розтріпаний пучок над тим оголеним плечем, але зрозуміло було, що то насправді складна й клопітка зачіска: акуратно зачесані в один бік пасма покривали половину Лариного чола і нависали над лівою повікою, од чого погляд її здавався таким ото лукавим, спокусливим.

Вона стояла посеред кімнати, а до неї підходив з букетом білих троянд Ігор, він усміхався, немовби якось ніяково, із-за його плеча визирала кумедно скривлена Юля, що стояла коло дверей балкону, обіпершись об них – ця також була в сукні, але якійсь темно-синій, вільній і схожій на такий собі сарафанчик: пояс високо, ледь не під самими грудьми, плечі одкриті.

На наступній фотографії були якісь двійко дітей, там же в квартирі, котрих Антон не знав, і Лара пояснила, що то ті ж таки далекі родичі Токаревих, що жили в оцьому будинку, тобто їхня дітвора.

Ішли ще декілька фотографій без наречених – якась катавасія посеред коридору, двоє якихось старших чоловіків несли тумбочку чи якийсь ящик, тітка Женя – якийсь великий різнокольоровий букет.

– Це бозна-що він знімав, – прокоментувала Лара. – А осьде й він сам!

Хлопчина в сірому светрі з капюшоном і якимось написом не по-нашому на пузі стояв перед великим дзеркалом коло дверей і знімав сам себе на фотоапарат зі здоровенним об’єктивом.

Далі йшла тітка Женя з тим же величезним букетом, вона трошки розгублено всміхалася.

Сходова клітка, Лара обережно ступає по кахельній підлозі коло ліфта у своїх білих босоніжках на високій шпильці, тримає в одній руці отой букет із білих троянд – за іншу її підтримує Ігор.

Під під’їздом, Лара вже в машині, Юля нависає над нею, щось, видно, мовлячи, Ігор зі свідком озираються, тітка Женя, вже без букета, щось наче говорить до них, ті самі старші чоловіки, діти.

Фотографії з РАГСу. Ігор перемовляється зі свідком в якомусь затемненому коридорі. Тітка Женя з одним із тих старших чоловіків позують, обоє з букетами – перед ними смішно кривляється дітвора. Юля, Олег і ще кілька молодих людей рядком стоять під стіною, либонь що також готуючись до групового фото.

– Ось той москвич… – прокоментувала Лара, тицьнувши на круглолицього, коротко стриженого невисокого парубка з рідкою кучерявою борідкою, в темно-зеленому светрі з капюшоном та