Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

У Товстуна Чарлі раптом дуже пересохло в роті. Йому залишилось тільки сподіватись, що це через пустельне повітря, і ковтнути води з пляшки.

— Чекай. А чому пустеля? — перепитав Чарлі.

— Жодних птахів, пригадуєш?

— А це тоді що? — Чарлі тицьнув у небо. Спершу тіні здавалися манюнькими, а тоді до нього дійшло, що вони просто були дуже високо: кружляли, похитуючись на крилах.

— Грифи. Вони не нападають на живих істот.

— Ага, а голуби бояться людей, — сказав Товстун Чарлі. Тіні в небі закружляли нижче, і, знизившись, стали більшими.

— Прийнято, — відказав Павук. — Чорт.

Вони були не самі. Хтось стежив за ними з дюни віддалік. Випадковий спостерігач міг би вирішити, що то опудало.

— Забирайся, — загорлав Чарлі до опудала. Пісок поглинув його голос. — Я забираю своє слово назад! Я скасовую угоду! Залиш нас у спокої!

Лопотіння плаща на вітрі — і дюна була знову порожньою.

— Вона зникла. Хто б міг подумати, що все буде так просто? — з полегшенням зітхнув Товстун Чарлі.

Павук торкнувся його плеча і показав. Тепер жінка в коричневому плащі стояла на найближчому гребені піску, так близько, що Чарлі бачив її осклянілі зіниці.

Грифи кружляли обірваними чорними тінями, а тоді приземлились. Вони витягували голі рожевуваті голови на таких самих шиях — без пір'я, бо так набагато легше засовувати голови у гниль серед кісток — і короткозоро витріщались на братів, наче розмірковували, чи слід їм почекати, доки ті помруть, чи, може, варто пришвидшити процес.

— Що ще було в тій угоді? — перепитав Павук.

— Га?

— Чи було ще щось? Вона дала тобі щось, щоб закріпити угоду? Зазвичай такі домовленості вимагають обміну.

Грифи заквапились вперед, крок за кроком, змикаючи ряди, звужуючи коло. В небі заблимали ще чорні тіні, які невмолимо росли. Павук стиснув руку Товстуна Чарлі.

— Заплющ очі.

Холод вдарив Товстуна Чарлі під дих, ніби стусан. Він глибоко вдихнув і відчув, як легені залило льодом. Він кашляв і не міг спинитися, а вітер тим часом завивав, мов велетенська тварина.

Він розплющив очі.

— Можна поцікавитися, де ми тепер?

— Антарктида, — оголосив Павук. Він застібнув шкірянку, і холод йому, здавалось, геть не докучав. — На жаль, тут трохи прохолодно.

— В тебе буває якась золота середина? Прямісінько на льодове поле з пустелі.

— Зате без птахів.

— Не легше було б засісти в якійсь гарненькій безпташиній будівлі? А заразом і пообідати.

— Ну от, тепер ти скаржишся через те, що трішки зимно.

— Тут не трішки зимно, тут мінус п'ятдесят! І в будь-якому разі, глянь туди, — вказав на небо Товстун Чарлі. Там була накреслена бліда і нерухома в холодному повітрі крива, схожа на маленьку літеру «М».— Альбатрос.

— Це фрегат.

— Прошу?

— Це не альбатрос. Цей птах називається фрегат. І думаю, він нас навіть не помітив.

— Він, може, й не помітив, — погодився Чарлі.— А от вони помітили.

Павук обернувся і сказав щось, що до болю нагадувало «фрег...ать». Там підковзувався, підкочувався і підбирався на животах до братів може й не мільйон пінгвінів, але скидалося на те. Зазвичай єдине, що лякається до всирачки наближення пінгвінів — це маленькі рибинки, але коли пінгвінів стає досить багато...

Товстун Чарлі без нагадувань простягнув руку і вхопився за Павука. А тоді заплющив очі.

Коли він їх розплющив, навколо було тепліше, але різниці між заплющеними й розплющеними очима не було. Усюди панував колір ночі.

— Я що, осліп?

— Ми на закинутій вугільній шахті, — пояснив Павук. — Кілька років тому бачив фотографію цієї місцинки в журналі. Якщо тут не живуть зграї незрячих зябликів, які еволюціонували, щоб достосуватись до темряви і харчування вугільними крихтами, ми в безпеці.

— Ти ж пожартував, правда? Про незрячих зябликів.

— Більш чи менш.

Товстун Чарлі зітхнув, і його зітхання луною розійшлося підземеллям.

— Знаєш, — зауважив він,— якби ти просто забрався геть з мого дому, коли я тебе про це попросив, ми не потрапили б в цю халепу.

— Це не дуже допомагає.

— Це й не мало допомагати. Одному Богу відомо, як я все це поясню Розі.

Павук прокашлявся, а тоді відповів:

— Думаю, про це не варто хвилюватись.

— Чому?

— Вона нас покинула.

Запала довга мовчанка. Тоді Товстун Чарлі відповів:

— Звісно, покинула.

— Тут я, типу, налажав, — зізнався Павук.

— Але що як я їй усе поясню? Тобто якщо я скажу їй, що я — це не ти, і що ти просто прикинувся мною...

— Я вже пояснив. І саме в ту мить вона вирішила, що жодного з нас більше ніколи не хоче бачити.

— І мене теж?

— Боюся, що так,— мовив у темряві голос Павука.— Слухай, я справді не намагався... Ну тобто, коли я прибув зустрітись із тобою, я хотів тільки познайомитись і привітатись. А не... Гм... Я все пустив шкереберть.

— Ти що, намагаєшся вибачитися?

Запала тиша, а тоді Павук відповів:

— Думаю, що так.

Знову запала тиша. Тоді заговорив Товстун Чарлі:

— Ну, тоді вибач, будь ласка, що я попросив у Жінки-птахи тебе позбутися. — Не бачити Павука чомусь полегшувало розмову.

— Так, дякую. Хотілося б мені знати, як же її позбутися.

— Пір'їна! — осяяло Товстуна Чарлі.

— Здається, я загубив думку.

— Ти питав, чи дала вона щось мені, щоб закріпити угоду. Дала! Вона дала мені пір'їну.

— І де ця пір'їна?

Товстун Чарлі силувався згадати.

— Я не певен. Здається, вона була зі мною, коли я прокинувся у вітальні пані Данвідді. Але коли я сідав на літак, її в мене вже не було. Думаю, пір'їна у пані Данвідді.

Йому відповіла довга, темна і неперервна тиша. Товстун Чарлі почав було хвилюватись, що Павук зник і покинув його в цій потойбічній пітьмі. Тоді зрештою поцікавився:

— Ти ще тут?

— Так, ще тут.

— Фух. Якби ти мене тут покинув, я не мав би зеленого поняття, як вибратися.

— Не спокушай мене.

Знову тиша. Тоді Товстун Чарлі знову озвався:

— В якій ми країні?

— Здається, в Польщі. Як я й казав, я бачив фотку цього місця. Тільки на фотці світло горіло.

— То тобі треба побачити фотку місця, щоб туди