Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Мені треба знати, де воно розташоване.

Товстун Чарлі зауважив, як немислимо і справді тихо було в шахті. У цьому місці панувала власна, особлива тиша. Він задумався про тиші. Чи відрізняється тиша могили від тиші, скажімо, відкритого космосу? Павук знову заговорив:

— Я пам'ятаю пані Данвідді. Від неї пахне фіалками, — напевне, бували люди, які говорили «Надія нас покинула. Ми всі помремо» життєрадіснішим тоном.

— Так, це вона. Маленька і стара, як світ. В окулярах із товстими скельцями. Гадаю, нам просто треба поїхати до неї по перо. А тоді ми повернемо його Жінці-птасі і розірвемо цю жахливу угоду.— Товстун Чарлі допив воду з пляшки, що її забрав з собою з невеличкої площі, яка була не в Італії. Він закрутив кришку і поставив пляшку кудись униз у темряву, міркуючи, чи можна вважати це засміченням, якщо цього ніхто ніколи не побачить. — То давай візьмемося за руки і помандруємо до пані Данвідді.

Павук видав звук, який залунав виразно не по-пацанськи. Непевно і тривожно. Товстун Чарлі уявив собі, як у темряві Павук здувається, ніби кулька, яку надули тиждень тому, або велика жаба. Товстуну Чарлі хотілося збити з Павука пиху, але точно не хотілося чути від нього звуки переляканого шестирічки.

— Стривай. Ти що, боїшся пані Данвідді?

— Я... Я не можу до неї наближатися.

— Ну, якщо тебе це втішить, коли я був малим, я теж її боявся, але тоді я зустрів її на похороні, і це було не так вже і погано. Вона просто стара жінка,— а тоді він уявив собі запалені чорні свічки, і приправи, які кидали до тарелі. — Ну, може, трохи страшнувата. Але ти не вмреш від того, що її побачиш.

— Вона змусила мене забратись. А я не хотів іти геть. Але я розбив кулю у неї в саду. Така велика скляна штука, схожа на гігантську ялинкову кульку.

— Я теж колись таке вчудив. Вона розлютилась.

— Знаю, — голос у темряві звучав нещасно, стурбовано і спантеличено. — Це трапилось одночасно. І саме тоді все й почалося.

— Ну... послухай, це не смертельно. Переправ мене до Флориди, а я сходжу і заберу в пані Данвідді перо. Я її не боюся, а ти собі можеш триматись подалі.

— Я не зможу цього зробити. Не можу до неї наближатися.

— Що ти хочеш цим сказати? Вона що, отримала якийсь магічний ордер, який забороняє тобі до неї наближатися?

— Типу того. Так. — А тоді Павук додав: — Я сумую за Розі. І мені прикро через... Ну, розумієш.

Товстун Чарлі думав про Розі. Йому було на диво важко згадати її обличчя. Він думав про те, як її мати не буде його тещею. Думав про два силуети за шторою в своїй спальні. А потім сказав:

— Та не почувайся через це винним. Ну, тобто, якщо хочеш, то можеш почуватись винним, бо ти поводився як останній вилупок. Але може, воно й на краще.— Товстун Чарлі відчув, як щось защеміло біля серця, коли він це сказав, але він знав, що каже правду. В темряві правду казати простіше.

— Знаєш, що в цій ситуації не має сенсу? — раптом змінив тему Павук.

— Все?

— Ні, тільки одне. Не розумію, чому Жінка-птаха взагалі в це влізла. Ось це не має жодного сенсу.

— Тато її вибісив.

— Тато вибішував всіх. Вона все одно не діє розумно. Якщо їй хотілось нас пришити, чому вона просто цього не зробила?

— Я ж віддав їй нашу кров.

— Це ти так кажеш. Але відбувається ще щось. І я не розумію, що саме.

Запала тиша. Тоді Павук сказав:

— Візьми мене за руку.

— Очі заплющувати?

— Можеш спробувати.

— Куди ми вирушаємо? На Місяць?

— Заберу тебе в безпечну місцину.

— О, це добре. Безпека мені подобається.

Але тоді, ще до того, як Чарлі розплющив очі, до нього дійшло. Усе видав запах: немитих тіл і незмитих туалетів, засобу для дезінфекції, старих ковдр і апатії.

— Можу побитись об заклад, що в розкішній готельній кімнаті мені було б не менш безпечно, — мовив Товстун Чарлі вголос, але почути його було нікому. Він сів на схожий на полицю лежак у шостій камері і накинув тоненьку ковдру на плечі. Здавалось, він пробув тут цілу вічність.

Через півгодини за ним прийшли і відвели до кімнати для допитів.

— Привіт! — Усміхнулась йому Дейзі. — Хочеш чаю?

— Не завдавай собі клопоту, — буркнув Товстун Чарлі. — Я надивився на це по телеку. Знаю, як усе відбувається. Це вистава про доброго і злого копа, еге ж? Даси мені чашечку чаю і пригостиш пундиками, а тоді прийде якийсь стріляний горобець, вилупок із вибуховим характером, наволає на мене, виллє мій чай, схаває пундики, ти зупиниш його, щоб він мене не побив, змусиш віддати пундики і принести ще чаю, а я з удячності все тобі розповім.

— Ми можемо все це пропустити, — сказала Дейзі, — і ти просто розповіси нам усе, що знаєш. У нас все одно немає пундиків.

— Я розповів вам усе, що знаю. Все. Пан Коутс виписав мені чек на дві штуки і сказав взяти двотижневу відпустку. Подякував, що я звернув його увагу на деякі невідповідності в документації. А тоді попросив пароль до мого робочого компа і помахав ручкою. Ось і все.

— І ти хочеш сказати, що так нічого і не знаєш про зникнення Мейв Лівінґстон?

— Я навіть не думаю, що був до пуття з нею знайомий. Може, бачив разок в офісі. Ми кілька разів розмовляли по телефону. Вона хотіла говорити з Ґремом Коутсом. А мені було наказано їй повідомляти, що їй надіслали чек.

— А його надсилали?

— Не маю поняття. Я думав, що так. Слухай, ти ж не віриш у те, що я якось причетний до її зникнення?

— Ні,— життєрадісно відказала вона. — Не вірю.

— Бо я щиро не в курсі, що могло б... Стоп, ти... Що?

— Я не думаю, що ти якось пов'язаний зі зникненням Мейв Лівінґстон. І ще я вірю, що ти непричетний до невідповідностей в документації Агентства Ґрема