Читати книгу - "Іствікські відьми"

— Правда?

Блискуча, саме такою запам’ятала Бренду Александра: глянсувата білява голова з волоссям, зібраним у тугий пучок, що крутиться на вечірці після концерту посеред різнобарвного місива аур. З решти зустрічей її внутрішнє око пригадувало довге подагричне обличчя з благодушними губами, нафарбованими більше, ніж від неї очікували, з тим палким блиском троянди, що от-от скине пелюстки.

— Вона тепер бездоганно добирає свій гардероб: чорні костюми з плечиками, шовкова хустинка, така широка, що здається, ніби вона забула зняти серветку, з’ївши лобстера. Говорила десять хвилин, про те, яким турботливим пастором був Ед, наскільки переймався Іствіком, його ніжною екологією, заблудлою молоддю й таке інше, допоки його сумління — і тут на слові «сумління» Бренда затнулася, тобі б це сподобалось, утерла хустинкою очі, якраз по сльозинці з кожного ока, не більше й не менше, — допоки його сумління, сказала вона, не покликало його поділитися своїми силами за межами цього міста, де їх надзвичайно шанували…

Талант Зукі до імітації запрацював на повну силу; Александра вже бачила, як її горішня губа видається й химерно морщиться.

— …і присвятити їх, ці чудесні сили, намаганню виправити страшенну, люба моя, недугу, що отруює кров нашій нації. Сказала, що нація бореться зі зловісним закляттям, і глянула мені просто у вічі.

— А ти що зробила?

— Усміхнулась. Це ж не я завезла його аж у Нью-Джерсі з загоном піротехніків, а Дон. До речі, після товстуна про неї майже не згадували більше. Взагалі не говорили. Вочевидь, її шматків так і не знайшли, лише якісь клапті одягу, певно, дістали з шафи. Вона була така мала нечупара, мабуть, вилетіла крізь стелю. Прийшли Поланскі, чи як їх там, вітчим із матір’ю, вдягнені, як наче з кіна тридцятих. Думаю, вони не часто вилазять зі свого трейлера. Я все дивилася на матір і міркувала про акробатику, якою вона займається в тому цирку, й мушу визнати, що фігуру вона зберегла; але обличчя. Це якийсь жах. Таке жорстке, вкрите такими штуками, як ото бувають на п’ятці від поганого взуття. Ніхто не знав, що їм казати, бо ж дівка була просто Едовою поблядушкою, до того ж офіційно не мертвою. Навіть Бренда як слід не знала, як приймати їх на порозі, бо ж ця сімейка якоюсь мірою є коренем її бід, одначе мушу визнати, що справилася вона блискуче: повелася дуже чемно, як grande dame, висловила їм свої співчуття зі сльозами на очах. Я знаю, Бренда не з нашої когорти, але я дійсно захоплююся тим, як вона опанувала себе і якось таки розгребла свою ситуацію. До речі, про ситуації…

— Так? — як по команді спитала Александра.

Александра знічев’я ставила пальцями цяточки на запрілих нижніх шибках свого кухонного вікна — підсвідомо зображуючи сніг, чи, може, ластовиння Зукі, чи дірочки в телефонній слухавці, чи кольорові цятки, якими Нікі де Сен Фаль прикрашала своїх «Нан». Александрі було радісно, що Зукі знову розмовляє з нею; іноді їй ставало страшно, що разом із Зукі вона втратить увесь зв’язок зі світом щоденних подій і просто вилетить у стратосферу, подібно до того, як крихітку Дон винесло з того будинку в Нью-Джерсі.

— Мене звільнили, — сказала Зукі.

— Крихітко! Не вірю! Не може бути, ти ж єдине, що є світлого в тій газеті.

— Ну, скажімо, я звільнилася сама. Той хлопчик, який тепер на місці Клайда, у нього таке якесь єврейське прізвище, ніяк не запам’ятаю, Берштейн чи Бірнбаум, навіть не хочу запам’ятовувати, скоротив мій некролог на Еда до двох дурнуватих абзациків; сказав, що на цьому тижні в нас проблема з місцем, бо у В’єтнамі загинув черговий місцевий бідолаха, але ж я знаю, це тому, що йому розповіли, ніби Ед був моїм коханцем, і він боїться, що я розійдуся у статті й усі сміятимуться. Колись давно Ед подарував мені свої вірші, написані у стилі Боба Ділана, і я вставила в текст кілька, однак не стала б і скаржитись, якби до мене прийшли й попросили прибрати їх; та вони вирізали навіть текст про те, як він заснував Групу за справедливе розподілення житла й був у трійці найуспішніших студентів Гарвардської школи богослов’я. Тож я кажу тому пацану: «Ти ж тільки-но приїхав у Іствік і, мені здається, ще не розумієш, як тут любили Еда Парслі», а цей браунський сцикун усміхнувся й каже: «Я чув, як його любили», а я йому: «Я йду. Я завжди старанно працюю над статтями, і містер Ґебріел майже ніколи не вирізав жодного слова». Через це його нестерпна хлоп’яча посмішка лише збільшилась, тож мені не зосталося нічого, окрім як вийти геть. Щоправда, перш ніж вийти, я забрала в нього з рук олівець і розламала просто йому перед носом.

Александра засміялася, вдячна, що має таку браву подругу, тривимірну подругу, не таку, як ті злі клоунські обличчя в її кімнаті.

— Ого, Зукі, ти й справді так зробила?

— Так, навіть сказала: «Ні пуху тобі», й кинула на стіл кавалки олівця. Кляте мале жиденя. Але що ж мені тепер робити? Все, що в мене є, — це якісь сімсот доларів у банку.

— Може, Дерріл…

За будь-якої пори думки Александри відносило до Дерріла Ван Горна: до його палкого обличчя зі слинявими цятками й певних запилюжених закутів його будинку, що чекали на жіночу руку, і до тих моментів, як той момент заціпеніння по тому, як він, прогарчавши своїм хрипким реготом, клацав щелепою, і світу доводилося розлучитися зі скороминущими чарами. Ці о`брази навідували мозок Александри не на запрошення чи з якоюсь метою, а находили, як ті хвилі радіостанції, що перекривають одна одну, коли їдеш звивистою дорогою. В той час як Зукі з Джейн, здавалося, набралися свіжих сил і пристрасті з їхніх ритуалів на острові, Александра вважала, що її незалежне існування перейшло, по суті, від глини до паперу, а її живильні зв’язки з природою ослабли. Вона відпустила свої троянди в зиму невгноєними, не зібрала листя, як це бувало в інші листопади, весь час забувала поповнити годівничку й більше не піклувалася погрюкати у вікно, щоб прогнати геть жадібних сірих білок. Вона загорнулася в