Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

У вухах голосно лунали удари серця. Чи це були лише її власні кроки по брукованих доріжках парку?

Яна зупинилася. Вона зрозуміла, що захекалася, поспішаючи до свого дому.

Природно. Куди ж іще? Знайомий маршрут, який вона торувала кожного дня вже багато років. Яна могла б пробігти його з заплющеними очима — до місця, яке з дитинства було їй найріднішим. Маленький затишний світ, в якому вона ховалася від усіх негараздів. Однак сьогодні...

Яна присіла на найближчу вільну лаву, несподівано зрозумівши, що додому йти не можна. В першу чергу Остап буде шукати її саме там. Звичайно ж, можна його не впускати. Удати, що квартира порожня. А якщо вона не зможе так вчинити? Навіть зараз руки самі тягнуться до телефону, щоб набрати Остапів номер.

Замість цього Яна вимкнула стільниковий зовсім. Перепочинок — ось чого вона зараз потребувала. Занадто швидко між ними все сталося, і у неї не залишилося часу, щоб подумати. Та й думати зовсім не хотілося. Навіщо розкладати життя по поличках, коли все настільки добре, що аж не віриться? Коли душа радіє від звичайного дотику, погляду, думки. Невже, все закінчилося?

Хотілося плакати, але Яна стримала сльози.

Ні, не зможе вона стояти по інший бік дверей і чекати, поки Остап піде. Найімовірніше, відкриє, впустить. І що тоді?

Одразу пригадалася холодна посмішка Хелени, коли та ділилася з нею планами та погрозами. Все сказане пролунало доволі переконливо. Тільки серце не хотіло змиритися з тим, що Остап приховав від неї майбутнє весілля. Не вірилося в це, і крапка. Не в його характері темнити. Зайвого він не скаже, але й зустрічатися з іншою перед весіллям не стане. А якщо таке й відбудеться, то лише тому, що він передумав одружуватися. Чому вона так сильно вірила в нього, Яна й сама не знала. Нерозумно це, та тут вже нічого не вдієш.

Однак не це турбувало її зараз. Принаймні, про себе їй думати в цей момент не хотілося. Робота, яку Остап цінує понад усе, можливо, навіть більше особистого щастя, може опинитися під загрозою, якщо Хелена поскаржиться батькові. І не так вже й важливо, які аргументи для цього вона використає — шлюбні плани чи уявні прорахунки в дорученій справі. Жінка явно націлилася бодай що добитися свого і бачить в ній, Яні, перешкоду. Інакше навіщо витратила стільки часу та слів на таку незначну особу? Цікаво, що вона розповіла Остапові про появу суперниці? Та й чи повідомила взагалі?

Вперше в житті у Яни виникла потреба вирішувати не тільки за себе. Звичайно ж, значно простіше звалити всі проблеми на голову Остапу. Та тільки чи буде це правильно? Якщо Хелена збрехала, то лише заради однієї лишень справедливості він може послати доньку шефа далеко. А наслідки цього вчинку можуть стати для нього катастрофічними. Відповідно, саме їй, Яні, потрібно потурбуватися про його майбутнє. Тільки як це зробити, вона поки що не знала. Зрозумілим було одне — ночувати сьогодні їй доведеться в іншому місці.

Близьких подруг у неї не було. Можливо, вперше в житті Яна пошкодувала про це. Родичі жили в інших містах. З батьківської дачі вона не встигне вчасно дістатися на роботу. Хто ж залишався?

* * *

Біля невеличкого будиночка в передмісті Яну зустрів лютий собачий гавкіт. Вона розгублено озирнулася на всі боки, не знаючи, як краще вчинити — тікати щодуху чи зачекати, поки вийде господар й вгамує сторожа.

Невже доведеться повертатися на тролейбусну зупинку, до того ж кінцеву?

Яна вже майже пішла, коли з-за будинку з'явився Сергій. Упізнавши порушницю спокою, він одразу почав застібати теплу картату сорочку на грудях, з-під якої виднілася кольорова воєнізована майка. Вона зовсім забула, що Вороний на декілька років старший і вступив до університету після служби в армії.

Сергій зупинився за хвірткою, почухав потилицю й, примруживши очі, поцікавився:

— Ти що тут робиш?

Нічого не скажеш, пряме запитання. І як на нього відповісти?

— Увійти можна?

Поміркувавши, Вороний нарешті відчинив хвіртку та пропустив Яну у двір.

— Ти постій тут хвилинку. Коли Лайка перестане шуміти, можеш сміливо заходити в будинок.

— Так собака дійсно лайка, чи це кличка?

— Катюха так вирішила.

«Вичерпне пояснення», — подумала Яна, очікуючи, поки стихне гавкіт, і ще сумніваючись, чи варто заходити. Вона прийшла сюди вперше, до того ж настрій Сергія був не надто привітний.

 Яна зітхнула і, зважившись, закрила за собою хвіртку. Поки вона дріботіла по вимощеній доріжці уздовж стіни будинку, то встигла помітити, що двір майже порожній, якщо не брати до уваги самотнього куща бузку.

Вороний чекав на неї біля великої собачої будки. Між його черевиками стирчав чорний ніс і виднілося блакитне око. Пес дивився на неї насторожено.

— Значить, все ж порода.

— І кличка теж. Заходь, у нас не зачинено. А то ця бестія просочиться в щілину, якщо захоче. Збираюся побудувати вольєр, але, сама знаєш, яка у нас робота.

Яна кивнула й раптом подумала, що Сергій може бути чимось зайнятий. Або кимось. Адже він чоловік неодружений, і у нього повинно бути особисте життя. Якщо так, то вона тільки увійде і скаже, що прийшла у справах, й одразу піде геть. Зрештою, придумає що-небудь.