Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Забігши у двері, Яна ледь не впала, наштовхнувшись в темряві на дівчинку. Вона обхопила маленьке тільце руками, щоб, бува, не штовхнути.

— Ти хто?

Темні оченята дивилися насторожено й похмуро.

— Яна. А ти — Катя. Я тебе знаю. Твій тато дуже часто про тебе розповідає.

Очі швидко звикли до напівтемряви. Яна помітила, що дівчинка дуже схожа на батька. Таке ж чорне волосся, тільки заплетене у дві кіски, і погляд, трохи колючий, але уважний.

— Знімай туфлі й одягай капці. Вішак — на стіні, — скерувала маленька господиня й, не обертаючись, побігла до кімнати.

Дівчина зробила так, як їй веліли, і пішла за Катею. Дівчинка чекала на неї посеред вітальні, схрестивши руки на грудях — чотирирічне сердите янголятко.

— Можна сісти?

Яна тупцювала біля входу, не знаючи, як їй вчинити. Вона ще з Сергієм як слід не розмовляла, а його донька вже дивиться на неї підозріло.

Кімната виявилася просторою, чистою та досить затишною. Ніяких вишитих серветок, маленьких дрібничок і квітів, але на стінах висіло декілька акварелей.

— Сідай на диван, — Катя почекала, поки Яна влаштується, і запитала в лоб: — Ти навіщо прийшла?

Яна кашлянула.

— В гості.

— Увечері?

Здається, відвідувачі тут з'являються нечасто. Та й жінок Вороний сюди однозначно не водить. Принаймні, не тоді, коли дочка вдома. Даремно вона турбувалася з цього приводу.

— Так вийшло. Вибач.

У кімнаті з'явився Сергій і скерував:

— Досить діставати тітоньку. Біжи до своєї кімнати, Катерино. — Та дівчинка явно не збиралася поступатися. Вона продовжувала стояти в центрі кімнати й спідлоба свердлила поглядом Яну. — Мені вимкнути телевізор?

Погроза подіяла. Катя глянула на батька, як на зрадника, і мовчки, але з гідністю королеви вийшла з вітальні.

— Здається, я їй не сподобалася, — збентежено пробурмотіла Яна, поки Сергій займав місце доньки. — Ти мені не радий?

Сергій зніяковів після прямого запитання, пробурмотів щось невиразне, пройшовся по кімнаті й нарешті влаштувався в кріслі навпроти.

— Чому ж не радий?

— Не знаю. Мені так здається.

Це виявилося важче, ніж вона думала — прийти в будинок до неодруженого приятеля. Особливо, коли він поводиться подібним чином.

— Просто ти з'явилася раптово, ось я й розгубився. Щось трапилося?

— Розумієш... — Слова давалися важко. — Я можу в тебе переночувати?

Якби вона так сильно не ніяковіла, то розреготалася б, настільки комічним став вираз чоловічого обличчя.

— Перено... — Сергій витер долонею чоло, немов струсив піт, і продовжив: — Стривай, я не зрозумів. А що сталося з твоєю квартирою?

— Сергію, я тебе рідко про щось прошу. Вірно?

— Ну, так. Якщо чесно, взагалі не пам'ятаю, щоб таке траплялося. Лише у дрібницях.

— Тоді, будь ласка, не запитуй мене ні про що. Просто вкажи де, і я туди ляжу. Можу навіть на горищі або веранді. Тільки там, напевно, холодно.

— Так не літо ще. — Сергій уперся ліктями в коліна й підборіддям в долоні. — Вільна кімната є. Це не проблема. Тільки...

— Що?

— Ви посварилися?

Вона не стала уточнювати, з ким. Просто відповіла:

— Ні.

Вороний хмикнув, підвівся й попрямував до дверей.

— Вечеряти будеш?

— Ти вмієш готувати?

— Я батько-одинак. Мені належить.

У виконанні Сергія ці слова прозвучали так гордо, що у Яни навіть не виникло бажання його пожаліти.

— Ти — чудовий батько. Я із задоволенням що-небудь з'їм. Зізнаюся, не пам'ятаю, коли жувала востаннє. Тільки Катя...

Сергій обернувся.

— Що з нею не так?

— Вона сердиться на мене.

Вороний махнув рукою й пропустив Яну вперед.

— Не бери до голови. Сусідка лякає її новою мамою, ось вона й влаштовує допит всім, хто тут з'являється. Але не продавати ж через це будинок, вірно?

— Гарний дім.

— А то!

Вони повечеряли втрьох. М'ясне рагу виявилося цілком їстівним. За столом Катя розбалакалася і вже не дивилася на Яну з підозрою, та й Вороний теж. Він став більш схожим на чоловіка, якого вона знала. Коли дівчинка пішла спати, Сергій налив гості кави, а сам кудись пішов.

Яна знайшла його в одній з кімнат, де чоловік розкладав диван. Сергій не обернувся, хоча точно помітив її, тому що запитав:

— Постели собі сама. Білизна та плед в комоді.

— Звісно. Спасибі.

— Немає за що, — Вороний випростався й попрямував до неї. Точніше до виходу, але Яна ще не відступила від дверей. Сергій зупинився поруч і поглянув їй в очі. — Впевнена, що не хочеш поговорити?