Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Бажання потрапити додому стає все гострішим і гострішим - раптом рідним і справді загрожує небезпека. Не знаю, як у мене виходить дотерпіти до ранку, але тільки-но за вікном починає сіріти світанок, я швидко одягаюся і виходжу у двір.

Плечі в одну мить охоплює свіже ранкове повітря, ще занадто рано і досить-таки холодно. Тільки до обіду сонце достатньо прогріє все навколо. Але повертатися в будинок за накидкою я не хочу – раптом хтось побачить, що я швендяю туди-сюди. Це мені зовсім ні до чого.

Тихенько повертаю до лазні, а за нею вже видно бараки для рабів. Мені терміново потрібно побачитися з друзями. Інгвар забороняв мені наближатися до хатин невільників, я навіть звісточкою з ними перекинутися не могла, але тепер же його немає.

Нерішуче зупиняюся біля невеликої дерев'яної споруди, в якій, наскільки мені відомо, зберігається якийсь інвентар для роботи по дому і в полі, і намагаюся розгледіти серед рабів, які виходять з хатинок, своїх друзів.

Жадібне нетерпіння охоплює мене, всередині все тремтить натягнутою струною, здається ось-ось і вона лопне, не витримавши такої напруги. Знехотя беруся притопувати правою ногою, частково через холод, бажаючи хоч трохи зігрітися, частково через занепокоєння, що охоплює душу. І, коли, нарешті, показується знайома, трохи згорблена висока фігура, я ледь стримуюся, щоб при всіх не кинутися до нього.

- Ульріху! Ульріху! - тихенько кличу, в надії, що рідне ім'я приверне увагу друга.

Чоловік починає здивовано озиратися в пошуках того хто його кличе, але пробігається по мені незрячим поглядом - тінь від сараю добре приховує мене від сторонніх очей.

- Ульріху! - ще раз гукаю його і махаю рукою, розраховуючи, що чернець мене все-таки помітить.

Чоловік ще якусь мить, примружившись, вдивляється в тінь, де я стою, а потім його обличчя освітлює посмішка. Крадькома озираючись, він поспіхом крокує до мене, і тепер уже ми удвох стаємо невидимими для оточуючих.

- Гвені – міцно обіймає мене Ульріх. - Як ти? Що з тобою трапилося? До нас надходили деякі чутки…

Його обличчя стає сумним, і в погляді читається тривога.

- Все гаразд – гладжу по плечу вірного друга, відчуваючи величезну радість від зустрічі, і біль, тому що близьким мені людям довелося про мене турбуватися.

- Ти стала... - ховає від мене погляд чернець. - Стала його ... наложницею? Він тебе силою змусив?

Кулаки чоловіки стискаються в гніві.

- Ні-ні, Ульріху – швидко кажу, бажаючи заспокоїти свого захисника. - Я сама! Це було моє бажання.

- Сама, Гвені? Як же так? - піднімає брови монах. - Ти боїшся сказати правду? Може, соромишся? Не варто ... це не твоя провина.

- Ні, Ульріху. Я не захищаю його, не брешу, виправдовуючи, – качаю головою, обіймаючи долонями його величезні кулаки. - Я просто покохала його... я кохаю його…

Моя голова опускається, і кілька гарячих сльозинок падають на наші зчеплені руки.

- О, Гвені... - пригортає мене до своїх грудей друг. - Що ж тепер робити.

Його велике добре серце швидко б'ється під моєю щокою.

- Тікати, Ульріху, - відсторонююся і зазираю йому в очі. - Мені терміново потрібно тікати. Ти зі мною? Ви всі зі мною?

- Не квапся, Гвені, подумай – обіймає мене за плечі друг. - Мені здається, ти занадто поспішаєш. Я зараз покличу Комгала, і ми що-небудь придумаємо.

- А Джед? - мене дивує, що чернець не згадав молодшого товариша. Невже з хлопцем щось сталося? Серце в грудях обмирає, а долоні починають поколювати дрібні голочки. Інгвар говорив, що з ними все гаразд. Обдурив? Знову збрехав мені?

- Джед не зможе – відводить погляд Ульрік. - Йому зараз не до цього.

- Що значить «не до цього»? - тривога в грудях наростає, як снігова куля.

- Він ... одружився, Гвені, - раптово видає друг, дивлячись на мене спідлоба.

- Він що? - мої очі стають розміром з срібний шилінг.

У перший момент мені здається, що я помилилася. Як таке може бути. Він же... Він же послушник…

- Одружився, - повторює друг, ховаючи руки в складках сутани. - Нас усіх звільнили після того, що сталося з Бреді.

Ім'я ще одної близької для мене людини, якої вже немає в живих, розпеченим залізом палить серце. Я досі звинувачую себе в його смерті. Може, якби я встигла ... почула ... якби я могла і вміла припинити все раніше. Потрібно було той бісів щоденник прочитати раніше, розпитати Йорун ... щось зробити…

- Джед молодий хлопець, гарний, розумний, - продовжує далі Ульріх, відволікаючи мене від сумних дум. - Я відразу бачив, що шлях Лудда не для нього. Тут він знайшов своє щастя ... це його доля…

- А дівчина гарненька? - злегка посміхаючись, питаю я. Ну, хоч комусь пощастило в почуттях.

- Дуже, - радісно підтверджує чоловік. - Така ж добра і мила, як він. У неї старенькі батьки. Вони нашого хлопця прийняли, як сина. Не турбуйся про нього. Джед щасливий.

- А ти? - допитливо заглядаю в очі друга.

- І я, Гвен. Я вільна людина – розводить руками Ульріх. - У мене тут з'явилася своя паства. Ми будуємо храм Лудда, в якому можна буде піднести дари володареві небесних чертогів. А ще там навчатимуться діти. Я вже замовив книги, які потрібно буде привезти з наступного плавання. Гадаю, що я знайшов тут дім і мету в житті.

- Я дуже рада за тебе, - щиро обіймаю його. Приємно відчувати, що і щось хороше сталося завдяки нападу вікінгів.

- Нам не судилося зрозуміти волю богів, залишається тільки слідувати їй, - вимовляє Ульріх, погладжуючи мене по спині. - А зараз я покличу Комгала, думаю, він зможе тобі допомогти. Тепер він живе не тут, а в будинку для вільних.

У Комгала, колишнього купця, якого захопили разом з нами під час набігу, теж все склалося непогано. Завдяки своїй кмітливості і таланту торговця, він здобув собі серед вікінгів хорошу славу, а минулі зв’язки серед собі подібних товаришів допомогли здійснити кілька корисних для жителів островів угод.