Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Дорогою Гіллель вирішив удавати перед Александрою всезнайку й вивалив на нас цілу купу слів та силу-силенну інформації. Я насилу стримувався, щоб не дати йому ляпаса, та, слава богу, його заглушила музика і він замовк.

Ми послухали першу групу. Потім на сцену запросили якогось хлопця, він виконав кілька поп-композицій, акомпануючи собі на піаніно. Троє молодиків, що сиділи позаду нас, засвистіли.

— Майте совість, поважайте виконавця, — сказала їм Александра.

У відповідь пролунала брудна лайка. Вуді рвучко обернувся.

— Що ви сказали, пришелепки? — прогарчав він.

— Проблем хочеш? — обернувся один.

Попри благання Александри, Вуді схопився з місця, згріб його за руку і, шарпонувши, викрутив назад.

— Може, вийдемо та побалакаємо? — запропонував він.

Бився він пречудово. Як лев, їй-богу.

— Облиш його, — сказала Александра, відпихаючи Вуді обома руками.

Вуді покинув хлоп’ягу, що стогнав від болю, й трійця хутенько вшилася, не чекаючи, поки їх віддухопелять.

Піаніст скінчив останню композицію, й розпорядник оголосив у гучномовець:

— Александра Невіль. Просимо Александру на сцену.

Александра пополотніла і завмерла.

— Хто з вас такий дурень, що утнув оце? — запитала вона.

— Я. Хотів зробити тобі приємність, — відказав я.

— Зробити приємність? Ти з глузду з’їхав, Маркусе?

Її очі наповнилися слізьми. Вона глянула на кожного з нас і сказала:

— Чому ви поводитеся мов телепні? Чому ви все зіпсували? Ось ти, Гіллелю, чому корчив із себе вчену мавпу? Ти набагато кращий, коли залишаєшся сам собою. А ти, Вуді, чому встряєш не в своє діло? Гадаєш, я сама не можу себе захистити? Тобі кортить нападати на хлопців, які не вчинили тобі нічого лихого? А тобі, Маркусе, вже пора облишити свої дурнуваті ідеї. Нащо ти оце утнув? Щоб принизити мене? Що ж, тобі це вдалося.

Вона заплакала і вибігла з бару. Я подався за нею й уже надворі вхопив за руку.

— Я зробив це, — сказав я, — бо та Александра, яку я знав, ніколи не втекла б із бару — вона вийшла б на сцену і зачарувала співом усіх присутніх. Знаєш, добре, що я знову зустрів тебе, адже тепер збагнув, що не кохаю тебе. Дівчина, яку я знав, дарувала мені мрію.

Я вдав, ніби повертаюся до бару.

— Я покинула музику! — вигукнула вона, обливаючись сльозами.

— А чому це? Адже музика для тебе все!

— Бо ніхто в мене не вірить.

— Я в тебе вірю, я!

Вона втерла сльози. Голос її тремтів.

— Це твої проблеми, Маркусе! Ти перебуваєш у полоні мрій. А життя — це не мрії!

— Життя одне, Александро! Однісіньке, коротке! Невже ти так і не зважишся втілити твої мрії, а скнітимеш у тому убогому університеті? Мрій, мрій про великі звершення! Втілюються лише великі мрії. А інші змиває дощ і без сліду звіває вітер.

Вона востаннє розгублено глянула на мене своїми великими очима, а потім обернулася й зникла у темряві. Я востаннє чимдуж загорлав їй услід: «Я знаю, що ще побачу тебе на сцені, Александро! Я вірю в тебе!» Та відповіло мені лише відлуння. Вона зникла.

Я повернувся в бар і побачив, що там панує сум’яття. Почув галас: допіру спалахнула бійка. Ті три хлопці привели з собою ще трьох розбишак, щоб розібратися з Вуді. Я побачив, що двох моїх братів оточили шестеро нападників, і кинувся на поміч. Загорлав несамовито: «Ватагу Ґольдманів не перемогти! Ватагу Ґольдманів не перемогти!» Билися ми хоробро.

Ми з Вуді відразу відлупцювали чотирьох. Він був дужий, мов бугай, а я був непоганим боксером. Ще двоє місили Гіллеля, та ми плигнули на них і гамселили, аж вони нарешті чкурнули відтіля, покинувши друзяк, що корчилися від болю на підлозі. Вдалині заквилили сирени. «Поліція! Поліція!» — зарепетував хтось. Певне, бармен викликав. Ми кинулися навтьоки. Гнали в темряві, мов навіжені. Мчали і мчали вулицями Іст-Гемптона, поки опинилися в безпеці. Потім поставали, зігнувшись удвоє й насилу зводячи дух, і перезирнулися: билися ми не з розбишаками, а, мабуть, самі з собою. Ясно було, що ті почуття, які викликала в нас Александра, з братів зробили нас ворогами.

— Треба укласти угоду, — сказав Гіллель.

Ми відразу збагнули, про що йдеться.

І в тій нічній темряві ми подали одне одному руки і присягнулися, що в ім’я нашої дружби ніколи не будемо суперниками й відмовляємося всі від Александри.

*

Минуло п’ятнадцять років, та присяга Ватаги Ґольдманів і досі лунала мені у вухах. Я довго мовчав, лежачи під наметом дому мого дядечка в Коконат Ґров, а потім сказав:

— Ми уклали угоду, Александро. Отого останнього літа в Гемптоні Вуді, Гіллель і я склали присягу.

— Маркусе, ти почнеш жити по-справжньому, коли перестанеш порпатися в минулому.

Запало мовчання. Потім вона прошепотіла:

— А може, це недарма, Маркусе? Може, не випадково ми знову зустрілися?

Усьому є початок, і всьому є кінець, а книги часто розпочинаються з кінця.

Хтозна, коли згорнулася книга нашого дитинства: тоді, коли ми скінчили ліцей, чи ще за рік до того, наприкінці липня 1997 року, коли добігали краю вакації в Гемптоні, впродовж яких зійшла нанівець наша дружба і клятви на вічну вірність, тому що ми стали дорослі.

Частина друга

Книга про запропаще братерство

(1998–2001) 

22

Якби ви зазирнули до Медісонського університету десь у проміжку від 2000-го до 2010 року, то, звісно ж, побачили б, що його футбольний стадіон впродовж того десятиріччя носив ім’я Сола Ґольдмана.

Той університет завжди асоціювався в мене з величчю Ґольдманів. Тим-то і не зрозумів я, чому дядечко Сол зателефонував мені в Нью-Йорк наприкінці серпня 2011 року і попросив про те, що він назвав неоціненною послугою: він хотів, щоб я був присутній на церемонії усунення його імені на фасаді стадіону, про що йому сповістили напередодні. Сталося це за три місяці до його смерті й за півроку до того, як я знову зустрів Александру.

Натоді я ще нічого про те не знав. Останнім часом він якось дивно поводився. Проте я й не підозрював, що він доживав останні місяці свого життя.

— Чому ти так хочеш, щоб я це побачив? — запитав я в дядечка.

— Тобі ж тільки годину їхати з Нью-Йорка…

— Таж річ не в цьому, дядечку Соле. Я не розумію, чому ти надаєш цьому такого значення?

— Зроби це, прошу