Читати книгу - "Наречений моєї сестри, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Для того, щоб не зірватися на нього в черговий раз, мені потрібно було випустити пар.

- Підкажіть, будь ласка, я можу скористатися спортзалом? - Запитала в адміністратора готелю, набравши її номер телефону, і отримала ствердну відповідь.

Оскільки зі спортивних речей у мене були тільки штани, то я позичила у Габріеля трохи готівки й пішла докупити собі спортивні кросівки та футболку.

Сподіваючись, що на все про все мені вистачить часу, я пішла в спортзал з бажанням побити грушу. Виключно для того, щоб заглушити в собі бажання побити когось живого. Це завжди спрацьовувало, але частіше за все на моєму горизонті не було груш, але були подушки. Замість них я спершу уявляла лице дядечка і Саманти, а вже згодом до цієї різнобарвної компашки додався Гаспар. Це був чистий кайф вихлюпувати свої негативні емоції, коли ти чітко уявляєш кого ти б із задоволенням посадив в інвалідне крісло.

Ось і на цей раз мені мій особистий антистресовий метод допоміг краще всіх інших способів. Правда часу пішло на це заспокоєння набагато більше, ніж я розраховувала спочатку. Коли я туди йшла, день був у розпалі, сонце в зеніті, а зараз вже були сутінки.

Я поверталася в номер і всередині мене зростала тривога. Провести годин шість в спортзалі й не помітити цього було занадто безтурботно. А що, якщо Габріель повернувся раніше? Що, якщо чоловік не знайшов мене в номері та спокійнісінько поїхав? Що, якщо він зрадів, подумавши, що я втекла? А що якщо ...

Усередині мене все завмерло. Чим гадати, краще б мені було прискоритися і побігти в номер. Що якщо все ж чоловік просто розлютився?!

Але я не вгадала ні з одним з варіантів. Коли я забігла в номер, то застала Габріеля, який сидів на дивані якраз навпроти вхідних дверей. Він тримав в одній руці склянку з віскі, а іншу руку поклав на спинку дивана повністю випрямивши. Я увійшла і тут же зупинилася як укопана. Розуміла ж, що він просто пропалював мене поглядом.

- Я була в спортзалі, - зі старту почала виправдовуватися, хоча він-то і не питав навіть.

- Я знаю, - прозвучала відповідь якось вкрай байдуже, а Габріель в цей час перевів погляд на свій келих і уважно став стежити вже за тим, як він перекочував бурштинову рідину по стінках склянки, - мене цікавить інше ... хто тобі дозволив?

- Мені потрібно було розвіятися, - я не очікувала такого наїзду на рівному місці. Це ж була зовсім протилежна реакція, ніж якби він зрадів моєму зникненню. Мені б видихнути від полегшення, але мені те, що відбувається, як і раніше здавалося дивним. Напевно, вся справа була в настрої чоловіка, яке передалося й мені.

- Я тобі не дозволяв, - сказав він так само спокійно, але я бачила, що це було дуже оманливе враження.

- Я не думала, що потрібно у тебе питати дозволу, - я відкашлялась, надаючи собі невимушений вигляд і ніби нічого не сталося пройшла вглиб номера. - Ти ж мені не кажеш куди й на скільки, і з ким ти йдеш ... - Як мені здалося згодом, Габріель невірно розтлумачив зміст сказаного, тому що його наступні слова мене дуже здивували.

- Прийми душ, - на цій фразі він видихнув і встав з дивана, - і будь готова через десять хвилин.Тому що я виведу тебе так розвіятися, що ти цього ще довго не забудеш ...