Читати книгу - "Наречений моєї сестри, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Я йшла до номера стиснувши губи. Якщо чесно, то мені шалено хотілося його вдарити. Хотілося хоч якось помститися за його слова. Але, з іншого боку, я розуміла, що просто не могла настільки ризикувати тим, що Габріель психане і викине мене на вулицю. А оскільки мене вже показували по всіх новинних каналах, то на вулиці я зможу вештатися недовго. До першої зустрічі з правоохоронними органами.

- Ну! - Підстрибнувши на місці від несподіванки, я підняла очі й побачила, що чоловік стояв в проході та запитально на мене дивився. Виявилося, що він уже встиг відкрити двері номера, навіть речі туди занести, а я просто стояла і тупо витріщалася в одну точку.

- Вибач, - пробурмотіла під ніс і увійшла в номер.

- Їжу можеш замовити телефоном. Номер повністю у твоєму розпорядженні. - Сказавши це, я побачила, як чоловік, відкривши свою сумку, дістав звідти речі.

- А ти? - Зробила крок вперед. Чомусь про думку від того, що він зараз піде і більше не повернеться, мені стало страшно.

- Що я? - Він навіть не обернувся до мене, продовжував щось шукати в сумці.

- Ти не залишишся?

- У мене зустріч з партнерами. Не пригадаю, щоб я наймався тобі в няньки. - Сказав так, як ніби я була набридливою мухою і йому гранично набридло моє дзижчання.

- А коли ти повернешся? - Зараз він був єдиною людиною, якій я могла довіряти.

- Коли закінчу свої справи! - Прогарчав роздратовано, чим знову викликав в мені бажання вдарити його чимось важким по голові. Декілька разів. Так, щоб до нього дійшло, що подібне спілкування мене ображає.

Зціпивши зуби, я стрималася від їдкого коментаря. Зараз було не на часі показувати свій характер. Явно не той момент.

Розвернувшись, я швидким кроком попрямувала в іншу кімнату. Габріель не пошкодував грошей. Зняв люкс, в якому було три спальні та дві ванні кімнати.

Через пару хвилин я почула, як грюкнули двері. Першим моїм бажанням було втекти. На зло йому взяти свої речі й просто піти звідси, гордо задерши голову. Я навіть підірвалася з ліжка, щоб так і зробити. Але з кожним кроком я розуміла, що не хочу звідси йти. По суті, чоловік не був мені нічого повинен. Він мені допоміг. Врятував від зґвалтування. Не здав дядькові й навіть не викинув на вулицю, а притягнув сюди з собою. Нехай він був зі мною грубим. Але якщо подумати, то він ні з ким не був ніжний. Це була його звичайна поведінка і відношення до всіх навколо. У мене взагалі складалося таке враження, що він ненавидів усіх і вся.

Підійшовши до своєї сумки, я була в повній розгубленості.Я могла зараз просто піти. Спробувати почати своє життя. Без нього. Без своєї сім'ї. Але, з іншого боку, я могла залишитися і спробувати налагодити з ним відносини.За все наше знайомство ми жодного разу не намагалися поговорити як нормальні люди. Просто один одного пізнати. Тільки кусали й жалили один одного і все.

Останній раз подивившись на свою сумку з речами, я усміхнулася.Ні, так просто він від мене не позбудеться. У моїй голові вже визрівав план нашого зближення й у чоловіка просто не залишиться вибору, як взяти участь в тому, що я задумала.