Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

Я мусив боротися з собою, щоб не розсміятися з жесту втраченої наївності дона Хуана. А тоді раптом я усвідомив, що його халепа викликає не сміх, а жах.

— Ви впевнені, доне Хуане, що та жінка — орендар? — спитав я, сподіваючись, що, може, це помилка чи поганий жарт.

— Я дуже, дуже впевнений, — сказав він. — До того ж навіть якби я був настільки дурний, щоб забути орендаря, моє бачення не може підвести мене.

— Хочете сказати, доне Хуане, що орендар має інший тип енергії?

— Ні, не інший тип, але, безумовно, інші енергетичні риси, ніж звичайна людина.

— Ви абсолютно впевнені, доне Хуане, що та жінка — орендар? — не вгавав я, керований дивною відразою і страхом.

— Та жінка — орендар! — вигукнув дон Хуан голосом, що не припускав жодних сумнівів.

Ми мовчали. Я чекав наступного кроку, охоплений панікою, яка не підлягала опису.

— Я вже казав тобі, що бути справжнім чоловіком чи справжньою жінкою — залежить від розташування точки збирання, — сказав дон Хуан. — Під справжнім я маю на увазі того, хто народився чоловіком або жінкою. В очах видця найяскравіша ділянка точки збирання спрямована назовні в жінок і всередину в чоловіків. Точка збирання орендаря від початку була спрямована всередину, але він змінив це, обернувши її у зворотному напрямі і зробивши свою яйцеподібну форму схожою на мушлю, загорнуту в саму себе.

Жінка у церкві

Ми з доном Хуаном сиділи мовчки. У мене скінчилися запитання, а він, здавалося, повідомив мені все, що вважав за потрібне. Було не пізніше за сьому годину, однак площа була нетипово безлюдна. Стояв теплий вечір. Вечорами в цьому місті люди зазвичай блукали площею години до десятої-дванадцятої.

Я взяв хвилину, щоб переосмислити те, що зі мною відбувалося. Мій час із доном Хуаном близився до завершення. Він і його група збиралися втілити мрію магів про те, щоб покинути цей світ і увійти до незбагненних вимірів. Ґрунтуючись на своїх обмежених успіхах у мистецтві сновидінь, я вірив, що їхні твердження не ілюзорні, а надзвичайно розважливі, хоч і суперечать доводам розуму. Вони шукали сприйняття невідомого, і вони його досягли.

Дон Хуан недарма казав, що, спричиняючи регулярне зміщення точки збирання, сни звільняють сприйняття й розширюють обсяг сприйнятного. Для магів його групи сновидіння не лише відчиняли двері до інших сприйнятних світів, але й готували їх до входження на ці терени в повній свідомості. Для них сновидіння зробилися чимось невимовним, безпрецедентним, чию природу та обсяг можна було згадувати лише натяками, як коли дон Хуан називав їх входом до світла й темряви всесвіту.

Лише одне змушувало їх чекати: моя зустріч із тим, що кидає виклик смерті. Я шкодував, що дон Хуан не попередив мене, аби я міг краще підготуватися. Але він був нагвалем, котрий робив усе важливе під впливом моменту, без жодного попередження.

У цю мить я гадав, що добре тримаюся, сидячи з доном Хуаном у парку в очікуванні розвитку подій. Аж тут моя емоційна стабільність зазнала стрімкого падіння, і в одну мить я опинився у вирі темного розпачу. На мене напосілися дріб’язкові міркування про власну безпеку, власні цілі, власні сподівання в цьому світі, власні тривоги. Утім, добре все обміркувавши, я мусив визнати, що, мабуть, єдину справжню тривогу в мене викликають три мої соратниці у світі дона Хуана. І все ж, якщо добре подумати, навіть не це непокоїло мене по-справжньому. Дон Хуан навчив їх бути чаклунками, які завжди знають, як діяти, а головне — привчив їх завжди знати, як поводитися зі своїм знанням.

Оскільки всі можливі мирські причини для душевних страждань я відкинув уже давно, усе, що мені лишилося, — це тривога за самого себе. І я безсоромно віддався їй. Остання поблажливість до себе на коня: страх померти від рук того, що кидає виклик смерті. Я так злякався, що мій шлунок скрутило. Я спробував вибачитись, але дон Хуан розсміявся.

— Ти аж ніяк не єдиний, кого нудить від страху, — сказав він. — Коли я зустрів того, що кидає виклик смерті, я штани обмочив. Повір мені.

Я мовчки вичекав довгий, нестерпний момент.

— Ти готовий? — спитав він. Я сказав «так». І він встав зі словами: — То ходімо й дізнаємось, як ти втримаєшся на лінії вогню.

Він повів мене назад до церкви. У міру моїх здібностей усе, що я до сьогодні пам’ятаю з тієї прогулянки, — це те, що він мусив усю дорогу буквально тягти мене. Я не пам’ятаю, як дістався церкви, як увійшов до неї. Наступне, що я усвідомлював: я стою навколішки на довгій битій дерев’яній лаві поряд із жінкою, яку бачив раніше. Вона всміхається мені. У відчаї я озираюся, намагаючись помітити дона Хуана, але його ніде не видно. Я ладен був вилетіти, як кажан з пекла, якби жінка не втримала мене, схопивши за руку.

— Нащо так боятися бідної маленької мене? — спитала жінка англійською.

Я прикипів до того місця, де стояв навколішки. Що захопило мене цілком і миттєво, це її голос. Не можу описати, що особливого було в його хрипкому звучанні, що пробудив у мені найпотаємніші спогади. Так, наче я завжди знав той голос.

Я не зрушив з місця, зачарований тим голосом. Вона щось іще спитала в мене англійською, але я не міг розібрати, що вона каже. Вона з розумінням усміхнулася мені.

— Усе гаразд, — прошепотіла жінка іспанською. Вона стояла на колінах праворуч від мене. — Я розумію справжній страх. Я живу з цим.

Я готовий був заговорити до неї, коли почув голос посланця в себе в голові.

— Це голос Ермелінди, твоєї годувальниці, — сказав він. Єдине, що було відомо мені про Ермелінду, — це історія, яку мені розповіли, про її трагічну смерть під колесами некерованої вантажівки. Те, що голос цієї жінки збурив такі глибокі, давні спогади, шокувало мене. Я відчув миттєву болісну тривогу.

— Я — ваша годувальниця! — м’яко вигукнула жінка. — Як несподівано! Хочете мої груди?

Її тіло здригалося в конвульсіях сміху.

Я зробив величезне зусилля, щоб зберегти спокій, і все ж розумів, що стрімко втрачаю землю під ногами й з хвилини на хвилину