Читати книгу - "Одне без одного, Анна Чмутова"

Назар закидає речі в багажник, втрамбовує валізу й дорожню сумку так, щоб вмістити ще декілька пакетів.

— Мені здається, що ти за пару місяців суттєво розжилася речами, — дивиться на дружину.

— Я психанула й оновила гардероб.

— Дякую, що налисо не підстриглась, — хмикає Назар. А потім помічає задумливість на обличчі Віри. — Що таке?

— Страшно Варвара одну залишати.

— Чого? Вона з шістнадцяти сама жила.

— Так. Але чи знатиме мій потенційний нападник, що я переїхала? Чи не захоче він знову просочитися до нас у квартиру?

— Ну, по-перше, ми поставили надійні замки. Тому просочитися апріорі не вийде. А по-друге, я встановив і камери, і сигналізацію на квартиру.

— Це теж не гарантія, — бурчить під ніс.

— Гаразд. Повісимо оголошення на дверях.

Чоловік зітхає, засовує в багажник залишки пакетів і йде назад до квартири. Варвара сьогодні вихідна. Прибирає сміття, що навіть при охайному переїзді неочікувано збирається у коридорі.

— Що забули ще? — хмикає дівчина, що стала свідком їхнього стихійного переїзду.

— А ти не язви. Краще давай кави поп’ємо.

Назар скидає куртку, вішає ту й дивиться на здивованих сестер. Так, раніше їхнє спілкування мало вкладалося в поняття дружнього й сімейного. Але є час, коли варто все міняти.

— Ох ці нахабні родичі, — Варя вимушено награно зітхає, а потім йде все ж на кухню. Назар миє руки й теж прямує туди. Обіймає Віру. Можливо у стосунках корисно час від часу влаштовувати роз’їзди, аби потім сильніше хотілося до людини. Звісно, без зрад і образ. Але відстань геть міняє ставлення до простих речей. Як-от прості обійми чи можливість торкнутися — та навіть ліктя. Коли ти живеш поруч вже рік, прості речі проходять через жорсткий інфляційний механізм. А коли цього позбавляють, повертати звичні речі набагато приємніше.

— Варвара, є важлива пропозиція.

Назар не тягне довго з мовленнєвими прелюдіями. Варя здивовано підіймає брови:

— Слухаю.

— Враховуючи, що твоя сестра досі тягне кота за різні частини тіла, ми не можемо бути впевненими у твоїй безпеці.

— Кхм, у сенсі?

— Вона досі не розібралася з тим, хто залишив вам письмо на дзеркалі.

— І я до чого?

— До того, що ти тут будеш далі жити. А це — додатковий гемор для нашої психіки.

— Кхм. І?

Віра стежить за чоловіком так само розгублено, як і сестра. Вони не обговорювали додаткові шляхи щодо безпеки малої. А тепер він тут із важливими пропозиціями.

— І я маю припущення, що ти не погодишся переїхати на невизначений час до нас у квартиру.

— Ні. У вас же студія.

— Ось і я про те. Тому я маю іншу пропозицію. Переїхати тимчасово на орендовану квартиру. Ми сплатимо десь недалеко від нас, наприклад. Центральна частина міста – чудове місце для молоді. Та й до роботи тобі недалеко буде.

Варвара закушує губу й ледь не проливає воду з чайника на стіл. В останню мить схаменулася.

— Ви зараз серйозно?

Дивиться на сестру. Та киває. Хоча до цього план Назара не чула.

— Та це абсолютно дурна ідея.

— Чому?

— По-перше, захочуть знайти — знайдуть всюди. Нас із тобою легко відстежити.

— Тут справа в іншому, — Віра включається у бесіду. — Не про те, що тебе будуть шукати. А про те, що сюди можуть прийти.

— Гаразд. Тоді по-друге. Я не хочу брати чужі гроші.

— А ми тобі не чужі.

— Ви зрозуміли.

— Зрозуміли. Але вважай це вкладом у наш спокій.

— Я повторюсь. Брати чиїсь гроші я не хочу.

Віра розуміє, наскільки це принципово для сестри. Сама ж сповнена максималізмом досі. А що казати про вісімнадцятирічну дівчину, що звикла досягати всього сама?

— Тоді пропонуємо тобі переїхати до нашого друга, — випалює Назар.

— Що? — сестри обидві дивляться на нього з однаковим виразом обличчя.

— А що? У Богдана трьошка, живе він сам. На місяць підселимо до нього Варю.

— Тоді краще квартиру, — зітхає Варвара.

— А чого?

— Боюсь, її художник-постановник не оцінить, — зітхає Віра.

— Ми розлучилися, якщо що. Але все одно. Жити з мужиком, якого я бачила двічі в житті? Ні, дякую. Це звучить апріорі кринжово.

—  Мені здається, я мало розумію твою сестру.

— Кринжово — це огидно чи мерзенно, — сміється Віра. — Ти вже занадто старий для молодіжного сленгу.

— Ну то що, Варь? Згодна переїхати заради спокою сестри? А я її за місяць змушу знайти того, хто погрожував?

Варвара зітхає й обіцяє подумати. А потім делікатно випихає родичів з квартири.