Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

У переговорах, що передували формуванню Радянського Союзу, Скрипник був провідним поборником забезпечення широких прав національним республікам. Одним із головних опонентів цієї спроби був Сталін, який уявляв собі значно сильнішу федеральну структуру. Скрипник отримав далеко не все, що хотів. Він, наприклад, намагався втримати міжнародну торгівлю та закордонні справи під партійним контролем республік, доручивши ці сфери об’єднаним комісаріатам. Проте значною мірою через втручання Леніна таки домігся чималих поступок республікам, зокрема двопалатного законодавчого органу, в якому одна палата представляла єдину позицію суверенної союзної республіки[678].

Скрипник також двічі вступив у суперечку зі Сталіним у 1923 році: на XII з’їзді партії та на нараді працівників національних республік, скликаних для обговорення справи Султан-Галієва[679]. На цьому з’їзді стало зрозуміло, що Сталін вважає необхідною одночасну боротьбу як проти російського шовінізму, так і проти місцевого націоналізму, що Скрипник означив як таку собі подвійну бухгалтерію в національному питанні. Він стверджував, що націоналізм неросіян був просто реакцією на російський шовінізм, надто поширений серед чиновників у околицях колишньої імперії. Отже, треба було віддати пріоритет боротьбі з російським шовінізмом, поважати суверенітет неросійських республік і активно сприяти розвитку неросійських культур навіть у РСФРР. Скрипник також наполягав на припиненні русифікації українців у Червоній армії, упроваджуючи окремі підрозділи, у яких українська замінила б російську як мова командування[680].

На нараді працівників національних республік Скрипник знову-таки наполягав на своєму й спробував показати, що антиросійські твердження Султан-Галієва були суто відповіддю на російський шовінізм у партійних лавах. Він також висунув припущення, що мусульманський комуніст міг стати жертвою провокації, організованої його російськими опонентами. Крім того, демонстративно зазначив, що такі провокації траплялися й раніше. Наприклад, в українському Бердянську, коли колишній боротьбист Степовий був на завданні від Центрального комітету КП(б)У для розслідування звинувачень у зловживанні окремих чиновників владою над місцевими селянами. Його заарештували за нібито зв’язки з петлюрівським підпіллям. Скрипник заявляв, що арешт, цілком імовірно, влаштували ті, щодо кого Степовий мав вести розслідування, зокрема чекіст Бронський. Ця підозра змусила його замислитися й над тим, чи не став Султан-Галієв жертвою схожої провокації[681].

Резолюція XII з’їзду щодо національного питання не дала Скрипнику всього, чого він хотів: місцевий націоналізм усе ще вважався загрозою, із якою належало боротися, — хоч і меншою, ніж російський шовінізм. Утім, політик досягнув достатньо для того, щоб вважати цю резолюцію особистою перемогою. Більшовицька стриманість не могла приховати його радості після повернення зі з’їзду; він говорив, що коли кінцевий проект резолюції було прочитано,

після цього у нас на конференції деякі товариші зверталися до мене з привітаннями й казали: ви маєте почуватися іменинником, бо точка зору, яку ви давно проводили в Харкові, є загальновизнаною. …але чому ж я не почуваюся іменинником — а я ним не почуваюся жодною мірою — тому що, товариші, мало що-небудь визнавати, а треба прийняти й упроваджувати в життя те, що визнається[682].

Скрипник мав усі підстави прирівнювати рішення XII з’їзду до подарунка на день народження, і він готовий був до смерті боротися, щоб його зберегти.

Від апаратника до теоретика

Під час так званої «культурної революції», що почалася у 1928 році, практично кожна сфера діяльності породжувала свого «маленького Сталіна», кожне слово якого вважали авторитетним. Безумовно, фактична влада, зосереджена в руках, здавалося, всемогутніх і непомильних керівників, часто була більше уявною, ніж реальною. Тим не менше, поки лишалися на посаді, вони панували у своїх сферах.

Скрипник, за його намірами та завданнями, — український Сталін; його слово мало вплив у всіх справах української культури, науки та національних питань. Як і багато інших владних постатей того часу, він, можливо, не почувався комфортно й безпечно в цій ролі. Однак він її прийняв, і це важливіше, ніж питання, як він отримав цю посаду, що давала йому таку владу.

Багато людей у двадцятих роках хотіли стати письменниками та науковцями, а партійні лідери часто прагнули здобути визнання як представники партійної інтелігенції, тобто як теоретики. Перед революцією, і навіть під час громадянської війни віра в теорії була майже містичною — побутувала переконаність, що як тільки хтось знайде правильну теорію того, як треба вирішувати певну проблему, то цю проблему можна вважати практично вирішеною. Коли ж більшовики стали дедалі більше перейматися технічною стороною здійснення владних повноважень, теоретика заступив апаратник. Цей процес можна було спостерігати на прикладі того, як апаратник Сталін переміг своїх опонентів-теоретиків: Троцького, Зинов’єва, Бухаріна. Тим не менш, у міру того, як апаратник витісняв теоретика, його, апаратника, дедалі менше задовольняла його поточна роль — він уже прагнув також стати теоретиком. Таким чином Сталін зробив свій власний прикрий внесок у скарбницю марксистської доктрини. Якщо апаратники були руками партії, то успішні апаратники прагнули стати ще й її мізками.

Після XII з’їзду Скрипник залишився апаратником. Перебуваючи на посадах наркому юстиції радянської України та Генерального прокурора, він глибоко втягнувся у механізми влади, включно з її такими сумнівними аспектами, як убивство 1925 року Котовського, колишнього пробільшовицького отамана; справу його вбивці розглядав Надзвичайний суд, що визнав його винним, засудив і незабаром відпустив на свободу. Глибока залученість Скрипника є свідченням того, що в складі Надзвичайного суду були секретні суди, які мали справу з питаннями, що стосувалися внутрішньої безпеки, і відповідали безпосередньо перед комісаром юстиції. Відносно швидке звільнення вбивці після судового процесу таким судом викликало в декого підозри, що він був чекістом і виконував завдання[683].

Скрипник мав зручні позиції, щоби відстоювати законні прерогативи радянської України й на своїх посадах в Україні, і на посаді члена Ради Національностей СРСР. Перебуваючи на посаді комісара юстиції, він відстоював точку зору, що всі питання щодо приватної власності та землі повинні належати до виняткової юрисдикції республік. Він опирався крокам, спрямованим на більшу правову стандартизацію республіканських практик. Найбільше це проявилося на конференції комісарів юстиції республік у грудні 1923 року, коли він виступив проти пропозицій, які представляв Курський, його колега з РСФРР[684].

Скрипник також наполегливо відстоював права союзних республік у Раді Національностей. 1925 року, наприклад, він виступив проти обрання спільної президії обох законодавчих палат, ґрунтуючись на