Читати книгу - "Справа Сивого"

— Правильно, — луною відізвався хлопець.

— А це означає, що ми повинні вичистити з лав нашого обласного управління тих, хто ці помилки робив, не чекаючи, поки прийде наказ згори.

У Клима похололо під серцем. Невже хочуть вичистити саме його?

А товариш Краукліс тим часом загасив у попільничці цигарку і взявся розкурювати нову.

— Ти працюєш в одному кабінеті з Сєдовим. Як він тобі?

— Сєдов? — знову повторив Клим. — Ну, цей... — очі його забігали, відбиваючи напружену роботу мозку. — Він формаліст, — хлопець нарешті знайшов потрібне визначення. — Канцелярщик. Бюрократ. Йому бумаги важливіші за справу.

— Думаєш? — здивовано звів брови начальник відділу ДПУ.

— А що, ні? — перелякано затнувся Клим.

— Гм, — товариш Краукліс глибоко затягнувся. — А те, що він працював у старій поліції, тебе не бентежить?

— Бентежить, — кивнув Клим і додав: — Агент імперіалізму.

— Напишеш? — начальник дивився йому просто в очі.

— Що?

— Ну, те, що ти зараз сказав. Що агент. Що формаліст.

— Напишу, — кивнув Клим. — Про українізацію теж писати?

— Пиши, — дозволив товариш Краукліс. — Зайвим не буде.

І посунув до хлопця чистий аркушик паперу — небачену розкіш. Клим, що звик уже вивчати агітаційні написи на звороті плакатів та домальовувати в уяві те, що відірвалося, недовірливо підняв краєчок жовтуватого паперу, зазирнув на інший бік, потім опустив перо у чорнильницю, постукав по краю, струшуючи краплю, і почав писати колись акуратним школярським, а тепер уже зіпсованим паперовою роботою почерком: «Доводжу до вашого відома, що мій колега, консультант ДПУ Веніамін Купріянович Сєдов проявляв злочинний формалізм, підтримував українізацію та перешкоджав розслідуванню...»

— Дату постав, — звелів начальник відділу ДПУ, потім посунув списаний аркушик до себе, уважно прочитав і сказав: — Ну що, товаришу Шпакуватий. Вітаю. Тебе зараховано до основного складу ДПУ. Наказ отримаєш у канцелярії.

Клим відчув, що його просто підкинуло вгору. Стілець упав, здійнявши неймовірний гуркіт і заглушивши його сиплий від емоцій голос:

— Служу трудовому народу!

— І ще одне. Твоєму агенту, як він там, — товариш Краукліс зазирнув у справу, — Мамай. Так от йому за таку роботу належить грошова премія. Свідомість свідомістю, а підтримувати її матеріально інколи треба. Так що порадуй хлопця, чи хто він там у тебе. Гроші отримаєш у касі.

— Служу трудовому народу! — ще раз вигукнув Клим, тепер уже на повний голос, і взявся піднімати повалений стілець.

— Служи, — погодився Краукліс. — Тільки справу не забудь забрати, — і посунув на край столу теку з написом «Яворницький».

Маруся вперше бачила свого директора таким — неначе в один день Дмитро Іванович відчув на плечах усі свої сімдесят років, згорбився, постарів і повісив голову.

— Що з вами? — дівчина підбігла до нього.

— Та нічого, — Яворницький махнув рукою. — Зовсім нічого.

— Щось сталося?

— Ну, не те, щоб сталося, але... — він сумно посміхнувся. — Мене знищили.

— Як це? — сплеснула руками дівчина.

— Ви це бачили? — він простягнув їй газету «Зоря», що тримав у руках.

Дівчина пробігла очима заголовок:

— Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди... Це про кого?

— Про нас із вами, — зітхнув директор.

Маруся не могла повірити тому, що читала:

— В українському буржуазному націоналізмі... підтримкою членів СВУ, влаштуванні на роботу різних петлюрівців... — вона підвела очі, й у відповідь на німе їх запитання Яворницький лише кивнув. — У приховуванні в музеї цінностей поміщиків та духівництва... Та що ж це таке?

— А отаке. З музею мене звільнили. Так що мене вже практично немає.

— Що ви таке говорите! — сплеснула руками Маруся.

— Тільки те, що написано в газеті та у наказі наркома освіти, — з цими словами Яворницький пройшов до свого кабінету й обіперся об стіл, неначе не міг стояти самостійно.

Двері він не зачинив, і тому дівчина попрямувала слідом.

— Дмитре Івановичу! Вам погано? Може, води?

Він не відповів, і Маруся похапцем налила з карафки у склянку та простягнула директорові.

Губи його помітно тремтіли, коли торкалися скла, і від цього вода у склянці йшла брижами.

— Сказали зібрати речі і щоб завтра мого духу тут не було.

— Вашого духу? Як це?

— А отак.

— У цьому музеї не може не бути вашого духу! — впевнено заявила Маруся. — І потім, що значить, збирайте речі? Тут пів-музею з вашої особистої колекції.

Яворницький тільки зітхнув. Маруся помітила, що він хитається на ногах, і швидко підсунула стілець, у який старий м’яко осів, немов усередині мав не кістки, а зіпріле листя.

— Це якась помилка! — не вгавала дівчина. — Треба скаржитися!

— Кому тут поскаржишся? — зітхнув Яворницький.

— Товаришу Скрипнику! Товаришу Чубару! Товаришу Петровському! Вони наші, катеринославські, повинні розуміти!

— Скрипника вже немає, — Яворницький звів очі вгору, немовби шукаючи там якоїсь допомоги. — А тут справа політична. Значить, усе вирішує ДПУ.

— ДПУ? — Маруся сплеснула руками. — Так у мене там... — вона затнулася. — Одним словом, знайомий у мене там. Може, він за вас попросить?

Яворницький тільки махнув рукою.

— Ні, чому? — дівчина вже запалилася ідеєю, тому не могла відступити. — Хай пояснить керівництву, що ви ні в чому не винні! А якщо треба, я підтверджу. Усі ми підтвердимо!

— Дякую, — старий кволо усміхнувся. — Якщо це допоможе...

— Ну звісно, допоможе! Не може не допомогти! — гаряче запевнила Маруся.

Дихання Яворницького було важким і голос глухим.

— Знаєте, Марусю, я зараз почуваю себе так, неначе в тій могилі, під грудою землі.

— В якій могилі? — не зрозуміла дівчина.

— Мене в молодості землею завалило, коли розкопував стародавню могилу. Думали, кінець, уже й молитву почали читати.

— Жах який!

— І зараз я теж відчуваю, що весь світ на мене навалився, і немає чим дихати, і тисне зусебіч.

— А як ви тоді врятувалися? — Маруся була вражена почутим.

— Мене мамай врятував, — сказав Яворницький.

— Мамай?

— Так. Кам’яна баба, що від старості вже загрузла в землю. Вона і прийняла на себе обвал, мене відкопали. І з того часу я почав збирати мамаїв з усього степу. Щоб захищали і мене,