Читати книгу - "Війни Міллігана"

Оскільки його визнали «невинним у зв’язку з психічною хворобою» за зґвалтування трьох жінок у 1979-му, то, за законами штату Огайо, його не могли тепер відправити у в’язницю за ці злочини. Його могли лише утримувати в лікарнях з максимальним ступенем захисту, аж поки Департамент психічного здоров’я не вирішить, що він більше не становить загрози для себе чи інших. Зазвичай більшість таких пацієнтів зрештою виходить на свободу — і саме на це сподівався Біллі. Його адвокати вважали, що Біллі мають дозволити вийти на свободу за умовами дострокового звільнення — так само, як дозволяли й більш жорстоким злочинцям і навіть рецидивістам. Мілліган постійно наголошував, що після встановлення діагнозу він жодного разу не порушив закон — навіть правила дорожнього руху. Біллі вважав, що коли Департамент психічного здоров’я і суд звільнять його, він зможе лишитися на свободі за достроковим звільненням на кілька років, а потім його звільнять остаточно.

Іноді до Біллі доходили чутки про те, що Джон Шумейкер, голова відділу УДЗ, з якихось особистих причин чекає можливості знов закрити його у в’язниці за порушення умов УДЗ на решту свого строку у 2–15 років — як тільки Департамент психічного здоров’я оголосить його безпечним для себе та інших. Адвокат Біллі Алан Ґолдсбері перевірив ці чутки й переконався, що то неправда — і Біллі спробував викинути це з голови.

Після чергового слухання суддя Флаверз нарешті дав згоду на «випробовувальну програму» для Біллі. 3 лютого 1984 року в «Колумбус Сітізен-Джорнал» на першій шпальті вийшла стаття «ЩЕ БІЛЬШЕ СВОБОДИ ДЛЯ МІЛЛІГАНА: ВІДТЕПЕР ВІН ВИХОДИТИМЕ БЕЗ СУПРОВОДУ». Журналіст Гаррі Френкен процитував промову Біллі в залі суду: «Моє життя суттєво змінилось. Я знаю, що правильно, а що — ні. І для мене це важливо. Я зазнав знущань. Я зазнав ненависті. І мої дії — вони були спрямовані не проти жінок, а проти всіх людей. Я думав, що весь світ такий, що люди шкодять іншим людям… І мені було все одно: жити чи померти».

Протягом наступного року конфлікт між Мілліганом і шерифом Алленом продовжував розвиватися, аж поки той не заарештував Біллі за злочин, якого він, за його словами, не скоїв.

ЗВІТ ВІДДІЛУ УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ

22 листопада 1984 року у сарай Джорджа Міснера, жителя Афін, штат Огайо, було зроблено постріл з рушниці крупнокаліберною кулею. Куля пробила стіну сараю, стінку трейлера, що стояв у сараї, пробила наскрізь рефрижератор, іншу стіну трейлера й увійшла в протилежну стіну сараю. Загальна сума збитків становить 1600 доларів. У відділку шерифа округу Афін чоловік, який назвався Брюсом Расселом, узяв на себе відповідальність за постріл і зазначив, що звільнений умовно-достроково був за кермом авто… Містер Рассел також повідомив Дейву Малавіста (з Афінського центру психічного здоров’я), що під час інциденту звільнений умовно-достроково був разом з ним і що він (Мілліган) знав про наміри Рассела. Варто зазначити, що в подальшій заяві містера Рассела, зробленій у прокуратурі округу Афін, він стверджує, що «не впевнений» у тому, що Мілліган знав про його (Рассела) наміри.

Помічник прокурора Той …[заявив, що] проти звільненого умовно-достроково може бути подано позов за погрозу вбивства шерифа округу Афін і його родини. Варто зазначити, що ці можливі погрози стосувалися шерифа Роберта Аллена.

Брюса Рассела, колишнього співробітника Афінського центру психічного здоров’я, який скоїв постріл, звинуватили у вандалізмі зі злочинним наміром. Він кілька разів змінював свої свідчення, і після допиту, який проводив шериф Аллен, він сказав прокурору, що змінював свідчення, бо Мілліган йому погрожував.

Через місяць, коли до Різдва лишилося п’ять днів, Біллі стояв у своєму дворі й спостерігав за робітниками, які зрізали дерева. Раптом приїхав шериф Аллен, показав ордер і заарештував його.

Оскільки Рассел підписав свідчення і тепер стверджував, що Мілліган не знав, що мало відбутися, звинувачення у вандалізмі зі злочинним наміром змінили на «співучасть у акті вандалізму».

Велике журі[46] відкинуло обвинувачення Біллі за представлених доказів і закрило справу. Шериф Аллен продовжував наполягати і зрештою заявив, що у нього є свідок, який може підтвердити, що за кермом машини справді був Мілліган. Але на попередньому слуханні помічники прокурора Роберт Той і Девід Воррен оголосили, що не можуть представити жодних доказів, і суддя зняв усі обвинувачення. Обвинувачі сказали, що представлять докази іншому великому журі і проситимуть про таємне обвинувачення[47] за тими самими пунктами.

Біллі стало очевидно, що разом з шерифом обвинувачі тепер поставили собі за мету дістати його будь-якою ціною. Злиття почало втрачати стабільність. Він намагався втримати Учителя, але страх і стрес погрожували зовсім розчинити той клей, що тримав його вкупі. Він не сказав про це нікому — навіть доктору Колу.

Біллі був радий, що з Колумбуса приїхав Ґері Швейкарт — спеціально для того, щоб бути другим адвокатом на процесі разом з Аланом Ґолдсбері.

На слуханні Ґолдсбері заявив, що було очевидно: арешт його клієнта вплине на статус його умовно-дострокового звільнення. За будь-яке правопорушення його могли б відправити назад у в’язницю за порушення умов УДЗ.

— Якщо ви когось обвинувачуєте, то маєте представити докази в суді. Вони ж не представили жодних доказів, але кинули тінь на мого клієнта. Ми хочемо позбутися цієї тіні.

Швейкарт додав, що сторона обвинувачення порушує юридичні процеси.

— Під час арешту обвинувачення заявило, що в них є докази, — сказав величезний бородатий адвокат, — але в суді нічого так і не представили. Що ж, почекаємо на їхні подальші заяви.

Брюс Рассел — той, хто стріляв з рушниці, — визнав себе винним у вандалізмі. Його випустили під підписку про невиїзд навіть без застави.

(3)

Оскільки обвинувачення було знято, суддя Флаверз перейшов до наступного етапу встановленої судом програми лікування Біллі. Під час слухання в Колумбусі Флаверз продовжив «випробувальний термін» за таких умов: Біллі щонайменше раз на тиждень має повертатись у Афінський центр психічного здоров’я для проходження терапії, а у випадку від’їзду з округу Афін він повинен повідомити про це в клініку.

У судовій залі були присутні кілька представниць із Національної жіночої організації, які почали гучно протестувати. Одна з жінок встала і закричала:

— Я хочу, щоб жінок Огайо попередили про те,