Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

“Таку бурду не їстиме й собака!”

Тим часом з харчами ставало все гірше. Скасували буфета й крамничку, де продавалися молочні й м’ясні харчі. Поступово і головну крамницю оголюють: зникає цукор, консерви і все їстівне, окрім хліба. На полицях залишилися зубні щітки з порошками, труси та носові хусточки. Коли харчування обмежилося їдальнею, люди вишикувалися в чергу за паляницею чорного хліба — його привозили недостатньо і з кожним разом — кисліший. Став відчуватися брак їжі.

Та і якість страви поступово погіршувалися: капуста стала кислюща, горох і вермішель з’являлися раз на місяць. Настало одноманітне повторення супів і каш з пшона, ячмінних круп та січки (дрібні крупи з ячменю). Потім додали вівсяні крупи. Овес ще не навчилися були очищати, і кожна друга крупинка була з лушпиною. Під весну свіжі цибулю, буряки й моркву почали замінювати сушеними. В’язні помітно схудли. Верхній цивільний одяг заборонили.

До їдальні раніше ходили самі по собі, з весни 1962 року почали водити бригадами та барачними секціями під керівництвом бригадирів, за дотриманням цієї дисципліни часто наглядали офіцери-начальники загонів. Нікудишня їжа, за яку в’язні ж платили, обурювала.

Якось ведуть нашу секцію у їдальню. Назустріч ідуть в’язні й сваряться, що суп смердить якоюсь цвіллю і їсти його неможливо.

Зайшли до їдальні. У повітрі стоїть густий сморід затхлого борошна. За супом у черзі ми йшли разом із Степаном Віруном. Підійшли до вікна, і я й запитую куховара:

— Чого такий суп смердючий?

— Такі крупи привезли, — відповідає.

— Навіщо ж ви їх брали? — я до нього.

— А нас і не питали, — каже, — завезли на кухню і склали до комори.

Ми взяли миски з супом і пішли до столу.

— Таку бурду не їстиме й собака! — гукнув Степан на весь зал.

В’язні притихли. Ніхто не їв.

— Почекайте! — піднявшись, звернувся я до всіх. — Я зараз приведу начальника нашого загону капітана Головіна і хай він покуштує. І ми з Віруном пішли до барака.

Капітан був у своєму кабінеті. Я передав йому обурення в’язнів і попросив його до їдальні. Він погодився піти. Зайшовши до їдальні, я кажу до нього:

— Ви чуєте сморід? Ось моя миска, візьміть і покуштуйте цю смердючу бурду.

— Ви в нас берете нормальні гроші за нормальну їжу, а що даєте?! — кинув зі злістю хтось із-за столу.

— Ці затхлі крупи давно списані і призначені свиням, а ви їх сюди привезли! — закричав третій.

— Ви що, повертаєте сталінський режим?! — гукнув ще хтось.

— Тихіше, — підняв праву руку Головін. — Я вам поясню: ми завозимо для вас доброякісні харчі, хоч, звісна річ, і не першого сорту.

При цьому він сів, узяв мою ложку і з’їв усю миску супу. В’язні дивилися, мовчки. Він встав із-за столу, витер вуста і каже мені, але гучно, щоб усі чули:

— Що ви, Лук’яненко, вигадуєте? Суп же добрий! Немає жодних підстав його забраковувати. Якщо ви звикли до ресторанної їжі, то тут звикнете до зеківської. І не підбурюйте в’язнів!

У їдальні було душ двісті. Усі обурено загули. Хтось із дальнього кутка гукнув: “Яка підлота!”

Капітан, не звертаючи увагу на гул і викрики, спокійно вийшов із їдальні і пішов до свого кабінету. Він був задоволений собою з добре зіграної ролі, завдяки якій ці новачки, Лук’яненко й Вірун, дістали облизня.

Після вечері назавтра мене покликав один старший чоловік і каже:

— Я з УПА-Північ, моє прізвище Головенчук. Сиджу вже давно. Ви щойно починаєте табірне життя. Ви ще не встигли ввійти в повне розуміння всіх тонкощів взаємин і роботи адміністрації, а я це все вже давно вивчив. Я хочу вам добра. Я хочу, щоб ви без потреби не наражалися на небезпеку. Учора в обід усі незадоволені супом і ремствували, а виділилися ви, а не хтось інший. Серед тих людей, що були в їдальні, десятки стукачів. Усі вони напишуть доноси, або розкажуть Литвину усно. Представлять вас як організатора страйку, а Головіна — як героя, що зумів спростувати ваше твердження про зіпсованість круп. Агентурне переведення на вас зростатиме і колись вас запроторять до тюрми. Навіщо це вам? Утримуйтеся і не висувайтеся.

— Проте чимало хто вигукував Головіну гострі звинувачення.

— Викрикувати — це одне. А зупинити обід, покликати начальника загону і викласти йому претензію — це зовсім інше, — сказав Головенчук.

— Пане Головенчук, ми платимо гроші за їжу, то ж не за гнилі харчі ми платимо.

— Ви кажете “платимо”, і вони “зобов’язані” забезпечити в’язнів нормальними харчами. Це ви так кажете, немов би між в’язнями і адміністрацією існують рівноправні і чесні взаємини, де кожна сторона має взаємно визнані права й обов’язки. А це не так. Ще зовсім недавно ми жодних прав не мали, нас ганяли до праці по 10–12 годин без жодної оплати і на зовсім голодному харчуванні. Той дух становить тло сьогоднішніх взаємин. І за всякими сьогоднішніми балачками про відновлення законности і поваги до людської особи ззаду, за спиною, відчувається батіг і готовність влади повернутися до жорстокого терору із застосуванням голодної смерти й крови.

— Колись у минулому московська імперія була ізольована від світу безмежністю своїх просторів. Тепер авіація, космічна розвідка, радіо долають ізольованість. Імперія всупереч своїй волі все більше відкривається перед світом, а отже, робиться все більш залежною від світу. Це означає, що з кожним наступним роком повернення до репресивних методів сталінського типу стає все менш імовірним.

— На ваших очах ось уже півроку відбувається поступове загвинчування гайок. Ця нелюдська влада намагається