Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко 📚 - Українською

Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

60
0
07.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З часів неволі. Сосновка-7" автора Левко Григорович Лук'яненко. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 165
Перейти на сторінку:
набувати людського обличчя, проте це зовнішність. Нутро її звірине було, є і залишається таким. Не вірте, що москалі можуть стати людьми. Тож будьте обережні. І бувайте здорові.

Головенчук не захотів продовжувати дискусію. Простягнув руку на прощання, повернувся й пішов геть.

“До чого цей маскарад з фотографуванням?!”

Я перезнайомився вже з багатьма українськими, литовськими, естонськими, латвійськими в’язнями. Вони розповідали про табори, де відбували кару, і часто показували табірні фотокартки. Згадували, що після Комісії Президії Верховної Ради СРСР в’язням дозволили були фотоапарати. Потім фотоапарати заборонили, але для фотографування запрошували фотографів із-за зони. І тут у Сосновці це також можливо. Мовляв, фотографа замовили на квітень. Тож всі, хто хоче сфотографуватися, скоро зможуть це зробити.

Одного дня фотограф з’явився. До мене прийшли Богдан Германюк та Іван Струтинський з кількома своїми посправниками, повідомили про прихід фотографа й запросили з собою. Вони були вдягнені в чисті вишивані сорочки і домашні штани. Струтинський поверх сорочки мав чудового розцяцькованого гуцульського кептарика. Германюк такого ж кептарика тримав у руках.

— Де це ви взяли цей одяг? — питаю.

— На складі, — відповів Струтинський.

— І вам дозволили взяти?

— Дозволили, — каже Германюк. — І то навіть не довелося вмовляти, коли ми сказали, що для фотографії.

— Щоправда, — додав Ярема Ткачук, — сказали, щоб після фотографування негайно повернути на склад.

— Хлопці, ви що робите?! — обурено питаю їх. — Навіщо цей маскарад?

— Який маскарад? — заперечив Струтинський. — Ми фотокартками в цьому рідному одязі покажемо, що і в концтаборі залишаємося українцями.

— То до кого ви хочете промовляти: до тутешніх наглядачів чи до своїх рідних в Україні?

— До своїх рідних, — каже Германюк.

— То ж цим одягом ви їх обдурюєте: коли ваші рідні одержать фотокартки в гуцульському строї, вони подумають, що ви його носите, а це ж неправда. Ви ж не маєте права в ньому ходити. Фотокартка фіксує момент історії. Зафіксуйте її такою, якою вона є. Я сфотографуюсь у тому в’язенському одязі і взутті, в який мене тут одягнули. Така фотокартка в майбутньому передасть правдиво мій теперішній одяг і вид. А ви в домашньому святковому одязі виглядатимете так, немов би сфотографувалися у себе на Коломийщині.

— Ну, не фотографуватися ж у цих ненависних чорних в’язенських лахах! — заперечив Микола Юрчик, який, підходячи, чув нашу розмову.

— Чого вам менти запросто видали одяг для фотографування? Та саме для того, щоб ви фотокартками в домашньому одязі сказали своїм рідним, що вам дозволено тут у зоні ходити в тому вбранні. Через десяток років ви розповідатимете вдома, в що вас тут москалі вдягали і показуватимете фотокартки в гуцульському вбранні — це ж абсурд!

— Ми хочемо бодай на фото вирватися з цієї чорної сірої табірної буденности, — мовив Ярема Ткачук.

— Хлопці, не робіть дурниці! Зафіксуйте той образ, якого вам тут примусово надає влада!

Вони не послухали. Не вдалося мені переконати цих щирих патріотів, добрих друзів і дуже симпатичних хлопців. Їхні поняття були так глибоко вражені методом соціялістичного реалізму, що моя аргументація їх не пройняла, і вони переодягали один з одного вишивані сорочки, цивільні штани, гаптовані кептарики і по одному творили з себе сценічні картини, а потім, фотографуючись групою, стали так, щоб найменше проглядав в’язенський одяг. З плином часу моя дружба з цією коломийською групою все тіснішала. Я втовкмачив їм шкідливість бутафорних фотокарток, проте, на жаль, виправити помилку вже не було змоги, бо фотографування в концтаборах заборонили, і ті фотокартки виявилися останніми.

Абрамов почав з моєї характеристики

Начальником загону замість Головіна призначили Абрамова. З’явився він у п’ятницю. Разом вони зачинилися у кабінеті, й Головін довго передавав йому документи загону та характеризував в’язнів. У неділю Абрамов з’явився на вранішній перевірці. Загін вишикували перед бараком, бригадир робив перекличку, і Абрамов придивлявся до кожного, щоб запам’ятати. Після снідання він запросив мене до свого кабінету на індивідуальну бесіду, яку почав з негативної характеристики, яку після року перебування в таборі на мене склав його попередник — старший лейтенант Головін. І спитав, як я ставлюся до такої характеристики.

— А вона мене не хвилює, — відповів я.

— Але ж вона негативна. Вона каже, що ви не визнаєте своєї вини і продовжуєте відстоювати націоналістичні погляди.

— Я справді не визнаю звинувачення у зраді батьківщини.

— Але суд так кваліфікував ваш злочин.

— Несправедливо. Я не зрадив свою батьківщину. Моя батьківщина — Україна, а КК називає батьківщиною СРСР. СРСР не є моєю батьківщиною. СРСР — держава, а батьківщина — це земля, ріки, небо, нація, етнічна історія. СРСР — юридичне поняття, а батьківщина — етнічно-історичне, хоч, ясна річ, проблема державности в нього також входить. Для мене важливо не зрадити свою землю, свою країну. Я її не зрадив. Мої дії спрямовані на добро мого краю, а не на зло.

— Але вони спрямовані на зло державі СРСР. Ця держава вас покарала, тримає в ув’язненні, ця держава вимагає від вас дотримуватися правил внутрішнього порядку, і ця держава примушуватиме вас виконувати її закони й правила незалежно від вашого суб’єктивного ставлення до вироку.

— Ця держава, якщо вона хоче бути бодай трохи правовою державою, має карати за дії, а не за спосіб мислення, і тоді мої взаємини з нею в нормі: я поводжуся чемно і працюю на заводі. До мене не повинно бути претензій.

— Нам не байдуже, що ви думаєте. І доки ви не відмовитеся від націоналістичних думок, доти сидітимете у колонії під вартою.

— Ні одна імперія не існувала вічно.

— Совітський Союз існуватиме вічно.

— Побачимо!

— Побачимо.

— Підпишіть характеристику. Чи боїтеся підписати?

— Чого б це я боявся? Підпишу. Вона мене не лякає і в майбутньому не збираюся від неї відмовлятися чи її підправляти. Взяв його ручку й написав, що з характеристикою ознайомився. У такій фразі немає схвалення її змісту, як немає й заперечення.

— Можете йти. І знайте: якщо ви будете поширювати свої націоналістичні думки серед в’язнів, ви заслужите собі інше місце ув’язнення.

Я встав зі стільця й вийшов. Цікаво, подумав, він позбавить побачення чи ні? А як з пакунком? Може позбавити. А може, не слід було з ним балакати? Спитав би, що

1 ... 61 62 63 ... 165
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"