Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Через годину він здався, бо склалося враження, що якщо знову повторить порядок команд, або він сам, або стрілець збожеволіє. Він наказав обом єфрейторам сісти на сідниці й спостерігати, а потім перейшов до Валерія, який нудьгував, як мопс, і регулярно сміявся з некомпетентності своїх колег. Спочатку він наказав хлопцеві доїхати до кінця вулиці та повернути ліворуч. Він пам’ятав зі своїх прогулянок, що за останньою лінією будинків, між Бучею та аеропортом, був кілометровий відкритий простір, вкритий рідкою рослинністю.

І ось тут Валерій показав, на що він справді здатний. Займання вказаної позиції, швидка їзда заднім ходом, втеча зі слалолом, різка зміна напрямку за наказами і без них, їзда на максимальній швидкості - водій ніби був у своїй стихії. Лише тільки рушили, Захар знав, що вони домовляться. Екс-студент знав свою роботу, Захар теж, тому, якщо виникне потреба, вони повинні бути хорошою командою.

Матвійчук глянув на єфрейторів, що сиділи поруч, — ті були схожі на семеро нещасть. Хлопці були забиті і нещадно побиті. Досвід – це, в тому числі, і те, щоб під час виконання завдання тримати свої голови плюс-мінус в цілості, а це справа непроста, адже під час бойових дій ти їздиш на дуже високих швидкостях, особливо під час протибатарейного маневрування після стрільби.

Захар вирішив зробити п’ятнадцятихвилинну перерву, щоб похвалити особовий склад за успіхи і викурити цигарку, коли в поле зору з’явився заступник командира взводу, заїка сержант Литвиненко.

Гаубиця раптово загальмувала. Захар висунувся з вежі. Багряне обличчя сержанта було сповнене хвилювання, що змусило його бризкати слиною набагато сильніше, ніж зазвичай.

- В-вій... в-вій... вій... на – репетував він, допомагаючи собі руками. – Війна, ма... Матвійчук. Орки перетнули кор-рдон.

- Про що ти говориш, Олеже?

- Пу... Пу... Путін сказав, що починають спецоперацію, і па… па… пара… зити увійшли. Подивіться самі... по теле… теле… візору п-показують... телевізору.

Захар здивувався, хоча давно сподівався такої звістки, власне чекав на неї. Не те щоб він тужив за війною (він надто добре її знав, щоб сумувати), але її прихід здавався йому неминучим, тому він волів, щоб вона вже почалася (і закінчилася якнайшвидше), бо невизначеність і відсутність родини нестерпно тяжіли над ним.

Тепер, коли він почув цю страшну звістку від Литвиненка, він знову відчув холод, набагато сильніший, ніж раніше. Так що так. Страх, бруд, сморід, біль, рани, втрата друзів - відомі старі демони повернуться і стануть повсякденною реальністю. Ви навіть не уявляєте, чи доживете ви до вечора чи навіть переживете наступні кілька хвилин. Ви почнете життя в постійній, нервовій напрузі, до якої, всупереч думці деяких людей, неможливо звикнути. Світ стане іншим, особливо світ рядового солдата.

- Ко... ко... командир кличе на зб... на збір... - продовжив Литвиненко. - Зараз!

Вони пішли. Так у життя сержанта запасу артилерії Захара Матвійчука, чоловіка Уляни та батька двох прекрасних доньок, знову увійшла війна, найстрашніша й найжорстокіша з усіх.

***

Малішевський багато годин працював у стані великої напруги, хоча мало хто міг це зрозуміти з його мови тіла. Для стороннього спостерігача полковник був просто серйозним, цілеспрямованим професіоналом, який міг час від часу навіть пожартувати. Діяв він швидко, рішуче, не зволікав із прийняттям рішень і пам'ятав майже кожну деталь. Однак насправді він був на межі своїх можливостей. Малішевський відчув, як калатає серце (через гектолітри випитої за останні години кави), спітніли долоні, як піт покрив чоло. У нього склалося враження, що він не контролює себе чи, ще гірше, ситуацію.

Що не мало б дивувати, враховуючи, що події рухалися, як Синкансен, що мчиться з Токіо до Кіото. Почалося все добре. Оперативники впоралися з завданням, встановивши місце, де, швидше за все, перебували диверсанти - як доказ вони надіслали відео, на яких добре видно на знімках людей, озброєних автоматами, якими користується наш спецназ, і одягнених у уніформи польського спецназу, як палили сигарети (мабуть, проти волі начальства, бо часто оглядалися). Це місце – старі склади, якими колись користувалися радянські інженерні війська – було розташоване менш ніж за двадцять кілометрів від бази ескадрильї "Ураганів", про яку Малішевський згадував під час зустрічі з прем’єр-міністром, що значно ускладнювало завдання артилериста, відповідального за запуск ракети. Цей артилерист був завербований відразу після наради і був дуже схвильований, приймаючи участь у такій козацькій (як він висловився) операції. Він запевнив, що влучить у ціль і відправить диверсантів до бісової матері, а незнання системи управління вогнем (поляки використовували зовсім іншу електроніку) не стане перешкодою для виконання завдання. Оператори "Формози" посміхнулися собі на ці вихваляння.

Одразу після ідентифікації цілі Малішевський отримав зелене світло для операції "Арагорн". Кодову назву запропонував прем’єр-міністр, не розкриваючи того, що, випадково, один із його дітей переживав період сильного захоплення Толкіном і постійно розповідав про хороброго воїна. Бойова команда з дванадцяти найдосвідченіших операторів "Формози" стрибнула у два човни, взявши, звичайно, артилериста з рятувальним поясом. (Оскільки лютнева погода була типовою для південної Балтики, відважний поручик через три хвилини після старту захворів на морську хворобу і більше не називав місію козацькою; він взагалі не говорив, відчайдушно намагаючись не впасти за борт і не блювати, що звісно, ​​це знову викликало глузливу посмішку операторів). Ці катери типу RIB виготовлялися спеціально під замовлення клієнта. Вони відрізнялися підвищеними морехідними якостями, гвинтовим приводом потужністю майже тисячу кінських сил (що дозволяє плавати на мілководдях і величезною маневреністю, набагато більшою, ніж у традиційного гвинтового приводу) і посиленою конструкцією корпусу. Безшумні та важкі для виявлення радаром, вони могли розганятися до швидкості майже шістдесяти вузлів навіть за відносно сильного вітру та великих хвиль.

Човни RIB були на півдорозі до місця призначення, коли сталося дві події: задзвонив телефон, а через кілька хвилин надійшов електронний лист. Обидва ці фактори перевернули операцію "Арагорн" з ніг на голову.

Малішевський глянув на дисплей: український номер. Не записаний в адресній книжці і тому йому невідомий. Він увімкнув протокол шифрування (який також був брандмауером, щоб запобігти зараженню телефону небажаним програмним забезпеченням) і натиснув зелену кнопку.

- Шеф? Це Ференц. Дзвоню з позиченого телефону. – Голос капітана звучав глухо, спотворений неприродним гулким перегуком. Проте слова можна було зрозуміти, хоч і важко.

- Ти не спиш?

- Я ніколи не сплю в цей час,