Читати книгу - "Буря Мечів"

Арія у відповідь потяглася за спину, але не встигла витягнути меча й наполовину, як Лим схопив її за зап’ясток.

— Досить цього, все,— він викрутив їй руку так, що вона змушена була розтулити долоню. Пальці в нього були тверді від мозолів і страшенно сильні. «Знову! — подумала Арія.— Знову те саме, як і в селі з Чизіком, Рафом і Горою-на-коні». Зараз у неї заберуть меч, а її знов перетворять на мишку. Вільною рукою вона стиснула кухоль — і з розмаху гепнула ним Лимові в обличчя. Ель хляпнув через край, заливаючи йому очі, почувся хрускіт носа й бризнула кров. Лим заричав, потягнувся рукою до обличчя, й Арія звільнилася.

— Біжіть! — заверещала вона, тікаючи.

Але Лим устиг схопити її, адже з його довгими ногами один його крок був як три її. Вона пручалась і буцалася, але він без зусиль відірвав її від землі й так тримав у повітрі, а по обличчю в нього цебеніла кров.

— Припини, мала дурепо! — гаркнув він, потрусивши Арію.— Припини негайно!

Гендрі кинувся їй на допомогу, але йому заступив дорогу Том Семиструнець з кинджалом у руці.

На той час тікати вже було запізно. Знадвору чувся кінський тупіт і чоловічі голоси. За мить крізь розчинені двері розвальцем ввалився чоловік — тайросянин ще дебеліший за Лима, з великою густою бородою, яскраво-зеленою на кінцях, але сивою біля коріння. За ним зайшло двоє арбалетників, ведучи під руки пораненого, далі решта...

Обідранішого загону Арія в житті не бачила, от тільки цього не можна було сказати про їхні мечі, бойові топори й луки в їхніх руках. Один чи двоє з загону кинули на неї цікаві погляди, але ніхто не сказав ні слова. Одноокий чолов’яга в іржавому циліндричному шоломі втягнув носом повітря й широко усміхнувся, а лучник з густою рудою чуприною вже вимагав елю. За ними зайшов списник у шоломі з левом на гребені, тоді кульгавий старий, тоді браавоський перекупний меч, тоді...

— Гарвін? — прошепотіла Арія. Так! Під бородою і сплутаним волоссям ховалося обличчя Галленового сина, який колись водив по двору Аріїного поні, нападав на манекени разом з Джоном і Робом, а на бенкетах забагато пив. Він схуд, посуворішав, та й у Вічнозимі він не носив бороди, але це був він — батьків гвардієць.— Гарвіне! — заборсавшись, Арія рвонулася до нього, силкуючись вивернутися з Лимових залізних рук.— Це я! — кричала вона.— Гарвіне, це я, невже ти мене не впізнаєш, невже? — по щоках їй котилися сльози, вона плакала, наче дитина, наче якесь дурне дівчисько.— Гарвіне, це я!

Гарвінові очі ковзнули з її обличчя на облупленого чоловіка в неї на грудях.

— Звідки ти мене знаєш? — спитав він, підозріливо нахмурившись.— Облуплений чоловік... ти хто, якийсь служка в лорда П’явки?

Якусь мить вона й не знала, що відповісти. У неї-бо було стільки імен! Може, Арія Старк їй тільки наснилася?

— Я — дівчинка! — шморгнула вона носом.— Я була чашницею в лорда Болтона, але він хотів лишити мене Цапу, тож я втекла з Гендрі й Пиріжком. Ну, згадай мене! Ти ж водив мого поні, коли я була маленькою.

Юнак широко розчахнув очі.

— Боги праведні! — мовив він здушено.— Арія-під-ногами? Лиме, пусти її.

— Вона мені носа зламала,— Лим безцеремонно поставив її на підлогу.— Хто вона така, сьоме пекло?

— Дочка правиці,— Гарвін опустився перед нею на одне коліно.— Арія Старк з Вічнозиму.

Кетлін

«Роб»,— зрозуміла вона миттю, щойно псарня вибухнула гавкотом.

У Річкорин повернувся її син, а з ним — Сіровій. Тільки на запах великого сірого деривовка собаки могли почати так валувати і ґвалтувати. «Він прийде до мене,— знала Кетлін. Едмур був раз і більше не вертався, проводячи час із Марком Пайпером і Патреком Малістером, слухаючи балади Реймунда Римача про битву при Камінному Млині.— Роб не Едмур. Він зі мною побачиться».

Дощило вже багато днів — холодна сіра злива дуже пасувала до настрою Кетлін. Батько день у день слабшав і дедалі більше забувався; прокидаючись, повторював «Гвоздика» і просив пробачення. Едмур уникав Кетлін, а сер Дезмонд Грелл і досі не дозволяв їй вільно пересуватися замком, хоч його самого це радувало. Тільки повернення сера Робіна Райгера з солдатами, промоклими до кісток, зі стертими ногами, трохи поліпшило Кетлін гумор. Схоже, назад вони поверталися пішки. Царевбивця якимсь чином примудрився потопити їхній корабель і втекти, зізнався їй мейстер Вайман. Кетлін спитала, чи не можна їй поговорити з сером Робіном і розпитати детальніше, що ж там сталося, але їй відмовили.

Щось іще було негаразд. Того дня, коли брат повернувся, за кілька годин після їхньої суперечки Кетлін почула внизу в дворі сердиті голоси. Вона вилізла на дах поглянути, що там, і побачила в тому кінці замку, під центральною брамою, гурти якихось людей. Зі стайні виводили коней, осідланих і загнузданих, чулися крики, але здалеку Кетлін не могла розрізнити слів. Робів білий прапор валявся на землі, й один з лицарів розвернув коня, приострожив його і, скачучи до брами, потоптався просто по штандарту. Ще дехто вчинив так само. «Ці люди воювали з Едмуром на бродах,— подумала Кетлін.— Що їх так розлютило? Може, брат їх чимось зневажив, образив?» їй здалося, вона впізнала сера Первина Фрея, який разом з нею їздив на Буреміст і в Штормокрай та назад, а ще — його брата-байстрюка Мартина Ріверза, хоча з цього ракурсу важко було сказати напевне. З брами виїхало близько сорока людей, а от куди вони подалися, не відомо.

Вони не повернулися. І мейстер Вайман не хотів казати Кетлін, хто вони були, куди поїхали чи що їх так розлютило. «Я тут доглядаю вашого батька, і не більше, міледі,— мовив він.— Скоро ваш брат стане лордом Річкорину. Тож він сам скаже вам те, що вважає за потрібне».

Але з заходу нарешті повернувся Роб — повернувся з тріумфом. «Він пробачить мене,— запевняла себе Кетлін.— Він мене пробачить, мій єдиний син, адже Арія з Сансою такі самі рідні йому, як і мені. Він звільнить мене з цих покоїв, і тоді я дізнаюся, що сталося».

Заки по неї прийшов сер Дезмонд, вона викупалася, вдягнулася й зачесала золотисто-каштанові