Читати книгу - "Жменя праху"

Івлін Во присвятив більшість своїх творів тому суспільному класу, чи, точніше, прошарку, до якого належав за походженням, за способом життя та певними уподобаннями. Його батько був одним з директорів реномованої видавничої фірми, авторитетний літературний критик, досить заможний, щоб дати сину можливість учитись у привілейованій приватній школі, а потім у аристократичному Оксфорді та Лондонській Академії мистецтв. Щоправда, вищої школи Івлін не закінчив, так і не здобувши систематичної освіти. З дитячих років він ріс в умовах, що формували в нього звички, норми поведінки, політичні і етичні оцінки, снобістські погляди, які можна було б назвати типовими для англійського джентльмена. Однак, про що свідчить сама творчість письменника, він мислив значно ширше, прогресивніше, в більш гуманному дусі, ніж більшість випускників Ітона і Оксфорда. Людина оригінальна, із складною, нервовою вдачею, він згодом обрав для себе специфічний «імедж», тобто маску про людське око, грав не без успіху роль аристократичного дивака, що заблукав у XX століття з XIX. Вже в юності йому властиві були своєрідне почуття гумору, схильність до екстравагантності у поведінці. В студентські роки він більшу частину свого часу витрачав на розваги і не зовсім безневинні пустощі, що їх полюбляли нащадки тієї суспільної еліти, яка керувала політичним, економічним, громадським життям Англії. Згадати про все це необхідно, тому що глибоке знання способу життя «золотої молоді» і «вершків суспільства» допомогло Івліну Во стати письменником-критиком панівних верств Британської імперії.

Доля Івліна Во склалася так, що на початку самостійного життя він не обрав типової для свого середовища чиновницько-політичної кар’єри й рано змушений був заробляти на життя важкою працею, розумовою чи навіть фізичною. Та згодом його покликання, яке він спочатку не помічав у собі, покликання літератора, виявилось з великою силою. Успіх першого роману «Занепад і руйнація» (1928) зв’язав Івліна Во з літературою на все життя. В 1930 році він прийняв католицтво, хоча його, як і багатьох інших європейських письменників-католиків, таких, як Грем Грін, Генріх Белль, Франсуа Моріак, не можна назвати «католицьким письменником». Його пошуки в царині релігії були передусім пошуками морального ідеалу. І релігійність Івліна Во набагато яскравіше виявилась в окремих його висловлюваннях, ніж у художній творчості в цілому. Йому були огидні святенництво, релігійна облуда і фальш, наруга над почуттями людини — все те, що неминуче як продукт релігійного фанатизму і християнської екзальтації (це особливо відбилося у романі «Повернення до Брайдсхеда»). Івлін Во висміював старомодність і умовність церковного ритуалу, який дуже часто, на погляд письменника, має суто формальний, декоративний характер. Згадаймо, наприклад, проповіді превелебного Тендріла з «Жмені праху», що п’ятдесят років перед будь-якою аудиторією повторює тексти, написані ним у 1880-х роках для солдатів англійських колоніальних військ у Індії.

Роман «Мерзенна плоть» (1930) зміцнив популярність письменника. В 30-х роках він пише багато і як романіст, і як публіцист, автор біографій. Найвідоміше з того, що було написане в цей час,— це «Чорна біда» (1932), «Жменя праху» (1934) і «Сенсація» (1938). У романах 30-х років відчувається тематична близькість, багато спільного і в їхніх центральних конфліктах, і в окремих постатях, і в формальних прийомах, хоча в кожному творі вони варіюються по-своєму і від роману до роману збагачуються. Головний конфлікт, як, наприклад, у «Мерзенній плоті» або в «Жмені праху», будується на зіткненні чесної, порядної, хоч і наївної, суспільно пасивної людини з різко негативно зображеним середовищем. Конфлікт цей має психологічний характер. Головний герой аж ніяк не борець, а скоріше людина інертна, беззахисна, яка, стикаючись з мерзотою життя, зазнає тотальної поразки. В усіх романах письменника звучить тема розкладу, розпаду, деградації аристократично-буржуазної Англії, з’являються постаті так званих «порожніх» людей (якщо скористатися з популярного образу з вірша Т. С. Елліота), порожніх настільки, що від них залишається лише зовнішня оболонка із світських пересудів, байдужих жестів, гарних або визивно-зухвалих манер і елегантного чи кричущо модного одягу,— оболонка, за якою, здається, нема не тільки живої душі, а й живого тіла. Це люди, позбавлені справжніх інтересів, не зайняті ніякою суспільно корисною працею. Вони не здатні на справжні сильні почуття. Їхнє кохання безлике, облудне, а зміна партнера відбувається майже механічно. Відсутність того, з чого, власне, й складається нормальне і насичене людське життя, заповнюється або нескінченними плітками про діла «ближніх своїх», або жалюгідним ритуалом так званого світського життя: щоденними пізніми обідами та прийомами в колі тих самих облич, розмов, конфліктів.

Байдужість і легковажність у почуттях, цинізм в усій поведінці, розрахунок і скнарість, оте зовнішнє, маскарадне, що заступає собою щире та справжнє,— все це Івлін Во показує докладно, конкретно, ясно, з холодною, інколи навіть жорстокою об’єктивністю дослідника.

Більшість героїв романів Івліна Во 30-х років виявляють себе не так у дії, як у розмовах, (бо ніякою справжньою діяльністю вони не зайняті, нічого гідного уваги не роблять, а їхня на перший погляд пістрява метушня дуже одноманітна по суті). Розмови ці мають свою специфіку. Якщо у реалістів XIX століття герої того ж таки суспільного прошарку інколи з болем і пристрастю, інколи плутано і схвильовано, а проте розповідали про свої переживання чи почуття, намагалися сформулювати найважливіші думки про моральні, суспільні чи особисті проблеми, які хвилювали їх, то більшість персонажів Івліна Во розмовляє про такі дрібні, несуттєві, позбавлені серйозного сенсу речі, що їхнє базікання нічого, крім бездуховності, розкрити не може. Ці розмови — наче гра в бадмінтон, коли партнери раз у раз відбивають волан тугими ракетками, викликаючи той самий монотонний звук. Та волан хоч літає, а слова співрозмовників на всіх обідах і прийомах, у ресторанах чи приватних квартирах безкрилі, вони глухо падають у набуття навіть скоріше, ніж відбринять їхні звуки. Як приклад, згадаймо якусь із розмов у романі «Жменя праху». Іноді вони здаються просто пародією на світські балачки. Безперечно, пародійне начало в них є. Письменник висміює пусте претензійне базікання «обранців долі», таке, яким він його чув у житті, і таке, яким його фіксували сторінки дуже популярних протягом багатьох десятиліть романів з життя вищих сфер. Причому не треба думати, що літературна пародія висміює в цьому випадку лише нездарних авторів розважального чтива. Вона більш серйозна, більш глибока, і якщо розглядати її в ширшому плані, як іронічне переосмислення способу життя вищих кіл, то об’єктом пародії стає будь-який, навіть видатний роман, присвячений цій соціальній сфері. Пародія у Івліна Во виникала навіть мимохіть, уже тому, що в XX столітті відбулися такі серйозні соціально-економічні зміни, які зробили звичні